Того дня Оксана вибилася з сил. Цілий ранок — прибирання, прасування, розкидані іграшки, вимиті підлоги. І ось нарешті вона зазирнула у духовку — курка з картоплею вкривалась рум’яною шкіркою, наповнюючи кухню запахом, від якого крутилася голова.
— Ще хвилин десять, — пробурчала вона, поставив таймер і поспішила до ванної — встигну ще протерти кахель. Все йшло, як по маслу. Поки не гримнули двері.
— Мабуть, діти повернулися, — подумала Оксана, але на порозі стояв не син і не донька, а чоловік — Тарас, який зранку, за його словами, був «у майстерні».
— Ох, як же пахне! — задоволено потер він руки. — Обожнюю твою курочку!
— Поклич дітей, нехай ідуть вечеряти, — гукнула Оксана і повернулася до раковини.
За хвилину в хаті вже тупотіли босі дитячі ноги, хтось кидав кросівки, хтось голосно сміявся. Оксана почула, як діти свариться, і вийшла, не дочекавшись таймера.
— Що трапилося? — запитала, стоячи у ґумових рукавичках.
— Я хочу ніжку! — скрикнула десятирічна Марічка.
— Я теж! — у тон заревів восьмирічний Богдан.
— Адже їх дві, — розвела руками Оксана.
— Ні! Лишилася тільки одна! — Марічка тупнула ногою.
Жінка підійшла до столу. Дійсно — половини курки не було. Залишилися грудки й один шматочок картоплі.
— А де тато?
— Пішов. Взяв половину курки і пішов, — буркнув син.
Оксана схопила телефон, подзвонила — Тарас не відповів. Виринувши з квартири, вона бігла, а всередині клекотіло: знову! Він ізнову забрав краще. Тільки тепер — не собі, а своїй гоп-компанії. Це вже не була просто жадібність — це була зрада сім’ї.
Біля будинку, за дитячим майданчиком, на лавці сидів Тарас з друзями. У руках — пиво, на колінах — та сама курка. Ржали, їли, облизували пальці.
— Не занадто?! — підлетіла до них Оксана, очі палали.
— Іди додому, потім поговоримо, — скривився Тарас, кинувши погляд на «пацанів».
— Ні, говоримо зараз! Ти вкрав їжу, яку я готувала для своїх дітей! Тобі не соромно? Тобі мало, що ти завжди залишаєш собі найкраще — тепер ще й друзів годуєш чужим?
— Іди, поки я себе стримую, — різко відповів він, схопивши її за руку.
— Ти що робиш?! — Оксана рвонулася. — Ти не просто егоїст, ти злодій, Тарас. Злодій, що краде їжу у власних дітей і годує недолугих.
— Годі істеріки, — він зливий, почувався приниженим перед друзями. — Це разовий випадок.
— Разовий? А фрукти? А ікра від бабусі, яку ти з’їв за день? А шашлик, де ти залишив дітям пересмажені шматки, а сам узяв соковите м’ясо?
Оксана розвернулася і пішла.
Ввечері, коли він повернувся, вона стояла біля вікна.
— Ти б себе почула, — сміявся Тарас. — «Розлучення через курку». На шоу б тебе відправив.
— Подаю на розлучення, — холодно відповіла Оксана. — Ти навіть зараз не зрозумів, чому. Не через курку. Через твою звірячу жадібність і те, що ти ні про кого, окрім себе, не думаєш.
— Куди я піду? — фыркнув він. — Ти ж смішна.
— До своєї мами. До тієї самої, що навчила тебе, що все найкраще — тобі. Нехай тепер з тобою ділиться.
Тарас пішов, думаючи, що Оксана жартує. Але наступного дня вона справді подала заяву. Він оселився у матері.
А через два тижні задзвонив телефон.
— Ти мала рацію, — зітхнула колишня свекруха. — Він і в мене все з’їдає. Куплю собі цукерки, з’їм одну — решту він змете тієї ж ночі. Знаєш, я думала, ти перебільшуєш. Але він навіть останній окріп із чайника випив, не спитавши.
— Хочеш, щоб я його назад забрала? — здивувалася Оксана.
— Та ні… просто… поскаржитися, мабуть, — хмикнула свекруха.
— Ну тоді — удачі. А я своє життя з цим пожирачем усього закрила. І, знаєш… нарешті дихається вільно.
