Йшла звичною стежкою до дитячого садка — тією самою, якою вже роками бігаю за своєю улюбленицею Оленкою. Зазвичай онучка помічала мене першою й мчала з криком: «Ба-а-а-а!» просто в обійми. Але цього разу все було інакше. Я побачила її здалеку: вона зробила крок назустріч, очі спалахнули, але вихователька одразу ж спинила її, щось тихо шепнула — і Оленка, похилившись, повернулася та пішла у куток з іграшками. А мені та сама вихователька пояснила рівним, але співчутливим тоном:
— Вибачте, але мама залишила заяву. Віддавати дівчинку можна лише їй чи батькові. Більше нікому.
Я стояла, ніби в землю вросла. Немов би по обличчю вдарили. Як так? Чому? Адже я ж не чужа! Це ж моя онучка… Я завжди була поруч — не через вдячність, а з любові.
Моя донька Марічка вийшла заміж п’ять років тому. А через два роки народилася Оленка — наше сонечко. Я не просто допомагала, я буквально вплелася в ритм їхнього життя: годувала, гуляла, укладала спати, читала казки, відводила до садка і забирала. Особливо коли Марічка з чоловіком поринали в роботі. Зять часто затримувався до ночі, Марічка приходила пізно — у групі залишалася лише Оленка та один хлопчик, чиї бабуся й дідусь живуть у іншому місті. А я — поруч! Завжди була!
Але вся ця біль і образа спалахнули через, здавалося б, звичайну розмову за суботньою кавою. Я принесла пиріжки, Оленці — нову ляльку, та помітила, що в Марічки змінилася хода й округлився животик. Підозри підтвердилися — вона чекала другу дитину. І я, як мати, не змогла стриматися:
— Марічко, ти що, справді вирішила ще одну дитину народити при вашому фінансовому стані?
Вона спокійно відповіла:
— Так. Ми хочемо. Вважаємо, що пора. Різниця між дітьми буде якраз підходяща.
І тут почалося. Я не втрималася: нагадала, що квартира в іпотеці, що на роботі ледь не навшпиньки ходять, аби начальство не звільнило, що живуть з труднощами від зарплати до зарплати. Я відверто сказала, що не уявляю, як впораюся з двома онуками на руках.
Марічка спалахнула. Зять мовчки вийшов із кімнати, не бажаючи втручатися, а вона — вилила все:
— Ми тебе ніколи ні про що не просили! Ти сама бігаєш, сама пропонуєш допомогу, а тепер ще й у претензії? Дякую, мам, але далі ми впораємося без тебе.
І справляються. Але якою ціною? Оленка — дитина чутлива, сором’язлива, тиха. У садку їй важко: то іграшку відіА тепер я сиджу вдома, дивлюся у вікно на дорогу до садочка і знаю, що там моя Оленка все чекає, — і серце розривається.
