Щоденник
Вже більше року я живу, ніби сама. Так, формально у мене є чоловік, дитина, дім… але він — його просто немає. Він або на роботі до ночі, або в квартирі своєї матері. І найгірше — він не бачить у цьому жодної проблеми. Жодного співчуття, жодного натяку на розуміння. Для нього все гаразд: працює, допомагає мамі, а додому заходить, наче в готель — переночувати.
Знайомі кажуть: «Терпи, ось вийдеш з декрету — все налагодиться». Але я розумію — справа не в декреті. Просто я нарешті перестала заплющувати очі. Прозріла. Раніше виправдовувала його, казала собі: «Він втомився, робота складна»… але тепер бачу, як наша сім’я поступово, але неминуче розпадається.
Ми живемо у Львові, у звичайній двокімнатній хрущовці. Зараз я в декреті з маленьким сином. Мій чоловік, Ярослав, працює у великій транспортній компанії — нещодавно отримав підвищення. І з тих пір його немов немає вдома. Повертається опівночі, вранці встає — і знову зникає. А коли не на роботі — то його «друга прописка», квартира його матері.
Галина Іванівна, його мати, після народження онука почала постійно «затягувати» його до себе під різними приводами: то світильник треба прикрутити, то трубу перекрити, то замок зламався. Якби це були поодинокі випадки — але ж це стало правилом. А кілька місяців тому вона раптом вирішила робити ремонт. Саме зараз, коли син завантажений на новій посаді. І, як не дивно, гроші на ремонт виділяє мій чоловік. А ми? Ми сидимо на залишках від зарплати. Дитячі — смішні суми, не вистачить навіть на підгузки.
Коли Ярик мав відпустку, пропонував зробити ремонт тоді. Але вона відмовилася: «Мені і так добре, не треба нічого міняти». А тепер — терміново! «Все розпадається, шпалери відлізають, стеля крива!» І тепер мій чоловік по вихідним у неї. Кожен раз одне й те саме: «Я лише на хвилинку». А повертається пізньої ночі. Я вже й не знаю, хто головна жінка в його житті — я чи мати.
Про онука Галина Іванівна питає… через сина. Жодного разу не зателефонувала мені, не запропонувала допомогти, не прийшла посидіти з малям, щоб я могла передихнути. Зате командує: «Ярику, не забудь заїхати, треба допомогти з шафою, а потім ще й плитку класти».
Я втомилася. Втомилася бути самотньою при живому чоловікові. Втомилася бачити, як син тягне рученята до тата, а той, не взуваючись, йде у душ, мовчки їсть і лягає спати. Я намагалася говорити, пояснювати, що нам потрібна сім’я, а не вічне полювання на мамину схвальність. А він лише відмахується:
— Я ж не по бабах, я гроші додому приношу, чого тобі ще? Кинути роботу?
Так, гроші він приносить. Але ж гроші я й сама можу заробити. А от батька для сина я й сама дати не зможу, якщо той постійно «у справі» у бабусі. Мені не потрібен банкомат. Мені потрібен чоловік. Партнер. Друг. Батько для дитини.
А поки я сиджу у цій квартирі — з іграшками, підгузками, вічною втомою. І почуваюся покинутою. Забутою. Самотньою. Навіть із обручкою на пальці…
