29 жовтня. Випадковий щоденниковий запис.
Ніколи не думав, що доведеться виливати душу на папір, але сьогодні – саме той день. В нас ідеальна, здавалося б, родина: дружина Катерина, синко Олежко, мені – 31. Живемо у Львові, у будинку моєї мами. Але під одним дахом – дві різні реальності.
Олежкові вже чотири. Розумний хлопчина: вчить літери, складає слова, малює веселки яскравіші за радугу. Дружина каже, що він – її щастя. І моє теж. Але моя мама, Марія Іванівна, ніби не помічає онука. Для неї він – тінь.
Чи провинилася Катя? Може, тим, що не її донька? Чи тим, що ми поки що знімаємо квартиру, а не маємо своєї? Мама часто показує на пальцях – скільки їй коштує наша присутність.
У неї є донька – Настя. І от її сім’я – ідол. Їхній синко, Юрко – «сонце в темряві», «квітка життя», «геній з пелюшок». Наш Олежко – так, хлопчик. І все.
Щодня мама збирається – ніби на урочисту службу – і їде до Насті. Там вона пече палянички, водить Юрка на гімнастику, плавання, англійську. Там вона – «бабуся-фея». А в нас – затуркана жінка, яка тільки й знає, що дорікає: «Катю, у тебе борщ зарізаний», «Чому дивани у пилу?», «Дивись, як з дитиною розмовляєш».
Катя готує – а через годину зникають горщики з варенням, солінням, котлетами. «Насті треба, вона зайнята». А дружина моя, виходить, «на дивані лежить».
На наші закатки кривиться: «В Насті – краще». Але банки забирає. Хіба невкусне беруть?
Але найгірше – це коли обидва хлопці разом. Тоді починається виставка: «Юрко вже читає! А Олежко?» – хоча мій син щойно склав віршика. «Юрко сам одягається!» – хоча Олежко робить це з трьох років. Постійно чую: «А от у Насті…»
На День Святого Миколая Олежко отримав дешевеньку м’яку іграшку. Юрко – дорогу конструкцію з дистанційним керуванням. Наш синко не розумів різниці – обіймав свого ведмедика, сміявся. Юрко ж кинув подарунок і залився в планшеті. Він звик до найкращого. А наш – до щирості.
Щодня я бачу, як Катя стискає зуби. Вона не свариться. Не кричить на мене – я ж знаю, що вона любить нас обох. Але як пояснити матері, що її упередженість ранить не лише Катю, а й Олежка?
Чому одні бабусі люблять онуків однаково, а інші ділять їх на «кровних» і «не дуже»? Хіба Олежко – не її онук? Хіба він не несе нашу прізвище, нашу кров? Чому він завжди «недостатній»?
Я намагався говорити. Обережно. Без істерик. У відповідь – образи: «Я не зобов’язана всіх любити», «Ти ж не моя дитина, то й не лізь». Ніби Катя винна, що народила їй онука від сина, а не від доньки.
Моя теща живе у Харкові. Коли Катя їй скаржилася, вона казала: «У них таке буває, доню. Материна любов до доньки – особлива». Але це не допомагає. Боляче. Не за себе – за сина. Бо діти все відчувають. Він уже питає, чому бабуся йде до Юрка, а з ним не грає.
Я не хочу, щоб він виріс із почуттям «мене недостатньо люблять». Кожен вечір я обіймаю його, шепочу: «Ти – наша зіронька». Але хочеться, щоб і мама так казала. Хоч раз.
Як тут бути? Мовчати? Чи захищати дитину, навіть якщо це зруйнує мир у домі? Боюся, що моя терплячість – це зрада власній дитині. А молчати вже неможливо. Бо якщо не я – то хто?





