«Твоя дитина знову ревіть?!» — скрикнула жінка, яка називає себе бабусею.
— Чому твоя донька знову верещить?! — кинула мені свекруха з таким гидливим виразом, ніби я принесла в дім чужу дитину, а не рідну онуку.
— Вона хвора, температура, — спробувала пояснити я, задихаючись від втоми.
— Мені байдуже! Хай не кричить! У мене голова розламується! — випалила вона, навіть не глянувши у бік дитячої, де мала Соломія в пропасниці хрипко схлипувала, лежачи на зім’ятих простинях.
Я метушилася по хаті, наче звір у пастці. Дитина стогнала, ломило все тіло, я шукала жарознижувальне, механічно перевіряла воду у пляшечці, завішувала вікна, щоб сонце не сліпило… Потім увімкнула проектор зіркового неба — тільки він трішки заспокоював її. Вона дивилася на мерехтливі зорі на стелі й на мить притихала, а я в цю коротку хвилину бігла у вітальню — варити кашку, робити узвар, міняти підгузник. Все одночасно. І все сама.
А свекруха… Вона сиділа у кріслі, розвалившись, у сукні під зміїну шкуру, немов королева у власних думках. Скаржилася, що в неї “голови не звести”, вимагала тиші й дорікала мені, що я “не можу заспокоїти свою дитину”.
— Слухай сюди, — проказала вона, коли я знову пройшла повз, — скоро тебе з цього дому виженуть. Разом із цим скигливим приплодом. У мого сина були дівчини в сотню разів кращі. Він не для того одружувався, щоб у пеклі жити! Родина йому швидко набридне, я певна!
І знаєте що… Йди до біса. Просто йди. Але я не сказала це вголос. Я стиснула зуби й побігла до дитячої, бо моя донечка знову плакала — від спеки, від болю, від того, що окрім мене, ніхто не міг її пригорнути. Я знову вкрила її ковдрою, поцілувала в гарячий лобик, притулила до себе.
А потім знову на кухню. І знову — крізь її отруйні слова:
— У добрих матерів діти не ревуть!
— Та твоя мала просто зіпсута!
— Такі жінки, як ти — ганьба!
— Мому синові потрібна нормальна дружина, а не оце…
А де був мій чоловік? Він завжди зайнятий. Він не помічає, як його марудить мені життя. Він каже: “Не звертай уваги, вона просто вже стара”. А те, що я падаю від втоми, що в мене трусяться руки, що дитина хвора й я залишаюся сама з цим пеклом — йому, як здається, байдуже.
Я не знаю, що буде завтра. Не знаю, як довго ще втримаюся в цьому домі, де нас із донькою ненавидять. Але я знаю одне — більше не дозволю нікому принижувати мою дитину. Я готова піти. Я готова боротися. Я вже не просто дружина і невістка. Я — мати. А це значить — я сильніша, ніж вони думають.
