Зараз це моя черга. Хочу записати це, бо історія Лілії, яку вона сама розповіла, варта того, аби її почули. В усьому, що було, — лише правда, і для багатьох вона знайома, на жаль.
Я вийшла заміж вдруге. Мій перший чоловік, Богдан, загинув трагічно — повертався додому на мотоциклі, не втримався на обриві. Тоді мені було двадцять шість, а доньці Олені — лише два роки. Ми лише починали життя, обустраювали будинок. На мені висів кредит за квартиру, я сиділа у декреті, без роботи й допомоги. Батьки Богдана померли ще раніше, а мої жили в селі під Полтавою — ледве зводили кінці з кінцями.
Але, як не дивно, поруч опинився людина. Це був Андрій — друг мого покійного чоловіка. Він часто приходив до нас, носив Олені іграшки та солодощі, допомагав із домашніми справами. Спочатку я трималася осторонь — адже ще не віджила горя. А згодом потягнулася до нього. Він став близьким. Не знаю, хто мене засуджуватиме, але серце живого прагне живого. Богдана я не забула й ніколи не забуду — він у моїй доньці. Та життя триває.
Через рік ми з Андрієм одружилися. Його родичі не схвалили. Мати, Надія Миколаївна, одразу дала зрозуміти: «Жінка з дитиною нам не потрібна». Але Андрій наполіг на своєму. Вирішили: житимемо разом у їхньому великому домі на околиці Києва, з городом і садом. А мою квартиру — здавати, щоб був додатковий дохід.
Я погодилася. Наївно сподівалася на родинну теплоту. Натомість… Від перших же днів свекруха почала командувати. «Прибери, звари, виполи, перебери». На Олену вона й не дивилася — неначе тої не існувало. Ані «привіт», ані «як справи». Навіть ім’я не вимовляла. Донька в цьому домі почувалася немов тінь.
Я працювала від ранку до ночі — і вдома, і в городі. Спина боліла, руки в мозолях. А свекруха була вічно незадоволена. І одного разу я почула розмову, яку ніколи не забуду:
— Нащо ти візмишся з цією дівчинкою, Андрію? — питала мати. — Вона тобі не рідня! Лиш гроші витрачаєш. Заведіть вже свою дитину, от тоді справжня родина буде.
— Мамо, — відповів він роздратовано, — годі! Це моя сім’я, і сам вирішу.
Я вдала, нічого не чула. Але серце стислося від болю. Ті слова засіли глибоко.
А потім у нас народився син — Максимко. Подоба Андрія, як дві краплі води. Очі, ніс, навіть іскра у погляді. Ось тут свекруха ожила. Від ранку до вечора колисала онука. А Олену — і надалі ігнорувала. «Не чіпай», «Не підходь», «Відійди від братика». Одного разу вона так грубо штовхнула доньку, що та впала. Тоді я не витримала.
— Годі! — крикнула я. — Вона не сміття, не помилка! Це моя дитина, і ви будете її поважати!
Ми тоді наговорили одне одному багато. Але після того розмови свекруха замовкла. Олену принаймні перестала ображати. Хоча любові так і не з’явилося.
Нещодавно сталося ще одне. Андрій був вихідний, лежав на дивані. Мені подзвонили зі школи: Олена на фізкультурі пошкодила ногу, її відвезли до лікарні. Я кинулася до чоловіка:
— Їдемо! У Олени травма!
А він лише махнув рукою:
— Це не моя дитина. Нащо мені витрачати вихідний? Набридла вже, нехай у лікарні полежить.
Мені стало так страшно. Так боляче. Я зібрала Максимка, вийшла з дому й побігла до сусіда, що підробляв таксистом. Він відвіз нас до лікарні. Дякувати Богу, лише вивих, не перелом. Лікування — і додому.
Але додому — до моїх батьків. Я подзвонила квартирантам, попередила: звільніть мою квартиру. За тиждень ми заїжджаємо.
Ввечері Андрій зателефонував:
— Ти де з сином? Що трапилося?
Я відповіла спокійно:
— Ми більше не повернемося до вашого дому. В мене двоє дітей. Якщо навчишся любити обох — приходи. Але тільки до МОЄЇ домівки.
Він замовк. І відключився.
Що він вирішить, не знаю. Але я зрозуміла одне: краще бути самій, ніж жити поруч із тим, хто не бачить у моїй дитині — людини.
Іноді уроки життя — найжорсткіші. Але вони ті, які ми маємо вивчити.
