Чому мама з татом не стали жити разом, Соломія так ніколи й не дізналася.
Їй було три роки, коли батьки розійшлися. Мати з маленькою Соломією повернулася з Києва до рідного села в Чернігівській області.
— Усе встигла, — не втрималася баба Параска, зустрічаючи доньку з онукою біля воріт. — Навчилася, заміж вийшла, дитину народила, розлучилася. Як у вас, молодих, швидко все…
Кажуть, людину треба судити не за словами, а за вчинками.
Баба Параска була доброю бабусею. А те, що бурмотить та свариться, то рідні вже давно звикли.
Зате які вареники ліпить! Скільки пісень знає…
Соломія любила, коли її вкладала спати бабуся. Сяде на ліжко, поправить подушку, і починає ненав’язливо розповідати чергову казку.
Звичайно, кожна дитина крім казок хоче уваги та ласки. Але баба Параска «розпливатися» не любила. Поцілувати перед сном, обійняти, сказати, як кохає, — це не про неї.
Мати Соломії манеру спілкування з рідними повністю перейняла від бабусі.
Іноді дівчинка думала: може, вони мене не люблять, тому й не обіймають?
Але одного разу Соломія сильно застудилася, і їй три дні не ставало краще, а швидка все не їхала. Баба Параска вдень і вночі не відходила від онуки. Мами тоді не було — виїжджала по справах.
Якщо згадати, Соломія частіше була з бабусею, аніж із мамою.
— Коли мати приїде? — питала вона бабу Параску.
— Як влаштує своє життя, так і приїде, — відповідала бабуся.
Що таке «влаштувати життя», маленька Соломія не цілком розуміла.
Але перепитувати боялася.
Через те, що мамині поїздки ставали рідшими, а потім зовсім припинилися, дівчинка подумала: от і «влаштувала», тепер живе з ними.
Тільки от ходить сумна. І сама наче не своя, постійно думає про щось.
А потім мати захворіла. Спочатку здавалося — нічого серйозного.
Вона почала погано їсти, при першій можливості лягала. Але не спала, просто лежала з заплющеними очима.
— Треба до Києва їхати, до гарного лікаря, аналізи здати, — порадила сусідка, яку запросила баба Параска.
— Нікуди не поїду, — відповіла мати, яка до цього мовчала.
Соломія бачила, як важко їй далися ці слова.
Через тиждень матері стало зовсім погано. До лікарні довелося їхати. Але вже на швидкій.
Дівчинка тоді не знала, що бачить маму востаннє…
І залишилися вони з бабусею вдвох.
Соломія майже не пам’ятає тих днів. Все, що відбувалося, нагадувало поганий сон. Бабуся, яка плаче і здається раптом старшою… Мамині речі, які донька бере до себе, лягаючи спати. Вкривається її халатом, притискає до грудей хустку, що пахне маминими духами.
— Краще б мене вже не стало, — зітхала баба Параска. — Яке лихо… Та тебе ж на кого залишиш…
Вперше вона гладила зморшкуватою рукою Соломію по голові. Дівчинка боялася ворухнутися — раптом бабуся забере руку?
Потроху вони почали жити далі…
Соломія ходила до школи, допомагала по господарству, вчила уроки. Дні тяглися, схожі один на одного.
Лише згодом дівчинка зрозуміла, як була тоді щаслива. Баба Параска піклувалася про неї, намагалася замінити матір і батька.
…П’ятнадцять років — не найкращий вік, щоб залишитися самій на світі. Але доля розпорядилася інакше.
Якось баба Параска заснула і не прокинулася. Її не стало тихо, уві сні.
Соломія навіть заплакати не змогла на поминках. Усередині була лише порожнеча.
Дівчинку забрали до дитбудинку.
Через кілька днів її викликали до директора.
— Соломіє, ми знайшли твого батька. Сьогодні він за тобою приїде. Збирай речі.
— Але ж я його не знаю…
Поїхати з незнайомою людиною? Називати його «татом»? До цього вона не була готова.
— Потім познайомишся. Тобі ж пощастило, що рідний батько знайшовся. І не відмовився від тебе.
— Привіт, — незнайомий високий чоловік почував себе незручно, дивлячись на доньку, яку пам’ятав зовсім маленькою.
Чи справді пам’ятав?
— Ходімо, — взяв сумку з речами й перший пішов до виходу.
Дівчинка завмерла на місці.
— Не бійся, я теж хвилююсь, — чоловік несміливо посміхнувся.
— Ну й тип, — подумала Соломія, йдучи за батьком, якого не знала.
Дорогою вони мовчали.
На порозі квартири їх зустріла жіночка — гарна, зі складним макіяжем. І одягнена вона була не по-домашньому: елегантна сукня, золоті прикраси.
— Познайомся, це Наталя, моя дружина, — сказав батько. — А це моя донька, Соломія.
— Дуже приємно, — промовила Наталя, кинувши на дівчинку холодний погляд.
— Брехунка, — подумала Соломія.
Вона зайшла у кімнату й ахнула!
Стіл був накритий так, як у ресторані! А вся квартира вражала — дорогі меблі, картини, великий телевізор!
…Соломія прожила у батька тиждень, але так і не назвала його «татом». Не виходиІ ось одного вечора, коли вона сиділа біля вікна, дивлячись на місто, яке так і не стало для неї домом, зрозуміла, що справжній дім завжди був там, де залишилося її серце — у старій хаті серед тихих полів, де сплять спокійним сном ті, хто справді її любив.
