Одного разу я серйозно думала переписати одну зі своїх квартир на сина. Думала, мовляв, нехай у них буде своє житло, почнуть нове життя, не мучитимуться з орендою. Але після того, що я побачила та почула від його дружини, тепер навіть думка про це викликає в мені огиду. Ні, нехай самі збирають гроші, а квартира залишиться моєю. І якщо раптом вони розійдуться — я з полегшенням зітхну. Бо я не просто не схвалюю вибір сина — я його боюся. Його дружина Оксана виявилася справжнім розчаруванням.
Її родина звичайна, без жодних “висот” чи зв’язків, але поводиться вона так, ніби виросла в палаці з прислугою. Батьки в неї спокійні, врівноважені, прості — не те що їхня донька, яка себе уявляє королевою. Освіта в неї середня, працює менеджеркою, заробляє звичайні гроші. Але з фінансами в неї біда — все витрачає за кілька днів, а потім благає в мого сина. Постійно. Без жодного сорому.
Коли після весілля їх виставили з арендованої квартири, я, з доброти серця, прихистила їх у себе, поки звільниться інша моя квартира, де жили орендарі. Могла б і не пускати, але зробила це заради сина. І знаєте, шкодувала майже одразу. Як тільки Оксана переступила поріг, на її обличчі застигла гримаса зневаги. Оглядалася так, ніби потрапила в курінь без даху. Хоча в мене ремонт гарний, завжди порядок, все чистенько.
— Що, я на дивані спатиму? А твоя мама не могла б ліжко поступити? — випалила вона синові.
Диван, значить, їй не підходить! А в орендованій квартирі раніше якось спала й не скаржилася. А мій син, завжди такий рішучий, з характером, став поруч із нею килимком. Для неї готовий на все, терпить і підлаштовується. Не впізнаю його. Що вона з ним зробила — не збагну.
Місяці, які ми жили під одним дахом, стали для мене справжнім випробуванням. Після роботи я затикалася у свою кімнату й намагалася взагалі їм не попадатися на очі. Лише б не бачити це вічно зморщене від зневаги обличчя Оксани. Не розмовляли — і слава Богу.
Коли вони нарешті переїхали в другу квартиру — я з полегшенням зітхнула. І ось тоді син почав обережно підкидати: мовляв, мам, а які в тебе плани на цю квартиру? Не збираєшся оформити на мене? Я відразу зрозуміла, звідки вітер дме. Це не його ініціатива — це Оксана йому на вуха наговорила. Йому я відповіла чітко:
— Квартира залишиться на мені. Це моя підстраховка на старості, щоб не сидіти у вас на шиї. А ви поки живіть у ній і збирайте на своє. До того ж вона не дуже підходить для молодої сім’ї — планування старої доби.
Син наче зрозумів. Більше тему не піднімав, і ми стали бачитися рідше. У кожного — своє життя. Я не втручалася.
Але нещодавно син запросив нас із батьком на свої іменини. Святкували у них вдома. Я зайду — і завмерла. Такої брудути я давно не бачила. Плита у жирі, ніби на ній роками готували без жодного прибирання. Підлоги липкі, скрізь пил, коробки досі не розпаковані. Все в хаосі, все в безладді. Навіть гості це помітили.
Мати Оксани, свекруха, стримано запитала:
— Оксан, а чому в вас вдома так брудно?
Відповідь Оксани мене добила:
— А навіщо мені? Це ж не моя квартира! У чужому домі я нічого робити не збираюся.
Свекруха навіть слова не знайшла, що відповісти.
— Але ж ти й на орендованій квартирі прибирала, хоч вона й не була твоєю! — сказала їй мати.
Син стояв поруч. Я по його обличчю бачила: йому самому противно. Він виріс у чистоті, в порядку, а тепер живе в цьому… кошмарі. Йому важко, але він мовчить. Бо колись закохався. А зараз? У його очах вже нема того вогню. Зникла та закоханість. Залишилася прив’язаність, звичка… чи страх.
Я не сказала Оксані ні слова. Просто мовчки подивилася. Я знаю, що довго він це терпіти не зможе. І в глибині душі чекаю одного — розлучення. Так, це гірко, але щиро: якщо вони розійдуться — я буду щаслива. Бо син заслуговує поряд не байдужість і претензії, а тепло, турботу й справжню жінку. А не ту, якій завжди все не так і яка не здатна навіть на просту подяку.
