Чи траплялося вам побачити людину свого віку й подумати:
“Нічого собі! Я ж виглядаю не так старо… правда?” 😅
Ось історія, яка сталася з моєю знайомою:
—
Мене звуть Оксана. Я чекала на автобус на зупинці, а коли зайшла всередину, помітила посвідчення водія. Там було його повне ім’я — і воно мені десь гриміло.
Раптом я згадала високого гарного хлопця з чорним волоссям, у якого була шалена закоханість у школі… мабуть, років 35 тому.
На мить подумала:
“Невже це він? Той хлопець, про якого я потай мріяла?”
Але коли уважно подивилася на водія, відкинула цю думку.
Він був лисий, з сивиною, у зморшках, з невеличким животиком — виглядав набагато старшим!
Та все ж не втрималася й запитала:
— Вибачте, а ви не вчилися у школі №35?
— Так, — усміхнувся він.
— А який рік випуску?
— 1982… А чому питаєте?
Тоді я випалила:
— Ми ж були однокласниками!
Він уважно подивився на мене…
І тоді…
ЦЯ ЛЮДИНА…
ЛИСА,
СИВА,
У ЗМОРШКАХ,
З ЛЕДЬ ПОМІТНИМ ЖИВОТИКОМ,
ЗІ СТОМЛЕНИМИ ОЧИМА ТА ПОВІЛЬНОЮ ХОДОЮ…
ПИТАЄ МЕНЕ:
— А ви який предмет викладали, пані?
😑
З того дня я нікого не суджу за зовнішнім виглядом.
Але зізнаюся… Наступного разу я докладніше підібрала свій образ! 😉
—
Скажіть, ну хіба це не трохи боляче? 😆
