Кожного разу, коли я чую, як хтось звертається до свекрухи чи тещі: «Мамо», — у мене мурашки біжать по спині. Не тому, що я зла чи заздрісна. А тому, що для мене це слово — святе. Його не роздають на право й на ліво. Мама — це не просто жінка, яка стала твоєю родичкою через печатку в паспорті. Мама — це та, хто виховував, не спав ночами, плакав від безсилля, але все одно вставав зранку й знову боровся за тебе.
У мене є близька подруга — Оксана. Ми дружимо з дитинства, вона була свідком на моєму весіллі, а я — на всіх її… трьох. Ми багато пройшли разом, і, попри життя, дітей, переїзди — ми тримаємося одна за одну. Часто жартую:
— Ну що, Оксанко, почекаємо, поки діти вступлять до університетів, і на пенсії підемо в клуб?
Нещодавно зайшла до неї з проханням — привезла ліки з аптеки, вона не могла виїхати: машина в ремонті. Протягую пакет, вона киває:
— Це не мені. Це мамі погано.
Я посміхнулася, зазирнула на кухню й майже автоматично викрикнула:
— Добридень, тіто Маріє! Як ваше самопочуття?
І тільки коли жінка обернулася до мене, я зрозуміла: це не її мама. Це мати її третього чоловіка. Свекруха. А Оксана з любов’ю називає її «мамо». Так само, як і всіх попередніх.
Я згадала, як було і з першою, і з другою. З Віталіком — її першим чоловіком — вона з першого дня називала його матір «мамою».
— Ти що, з глузду з’їхала? — просипіла я тоді їй на вухо. — Ти ж її не знаєш! Це не твоя мама!
А вона лише посміхалася:
— Це стратегія. Їй буде приємно. Вона мене прийме. Ну й Вітя радий. Усе просто.
Але ця «мама» згодом плювала їй за спину. Коли Вітя напивався, ночував невідомо де, а Оксана дзвонила — та лише зітхала:
— Ну що ж ти хочеш, дитинко? Чоловік стомився…
Минуло два роки — розлучення. Дитину народили, але жодна з «мам» ні внуком, ні Оксаною не цікавилась.
З другим було інакше. Та свекруха одразу ж поставилась вороже:
— Цей хлопчак тобі не потрібен. Забирай куди хочеш, хоч у дитбудинок. Грошей на нього немає.
І знову Оксана називала її «мама». Поки не зрозуміла, що за цим «мама» ховається лиш бездушна жорстокість. Вони розлучилися, на щастя, дітей не мали.
Тепер у неї третій шлюб, і все повторюється. Ті самі ніжні слова. Та сама наївна надія, що якщо казати «мамо», то жінка розтане, стане рідною.
Але ні. Так не працює.
Я знаю, про що говорю. В мене теж є свекруха. І ми з нею… не просто ладнаємо. Ми справді поважаємо одна одну. Можемо поговорити по душі, посміятися, разом збирати вишні чи обговорювати серіал. Але ми називаємо одна одну за іменем. І це не заважає нам бути ближчими, ніж деякі рідні.
Бо «мама» — це не звертання заради вигоди. Це слово — як орден. Його треба заслужити. Його не купиш, не заробиш компотом чи усмішкою. Справжня мама — це не та, хто прийшов у твоє життя з чоловіком. А та, хто прийшов — назавжди.
І так, буває, що свекруха стає ближчою за рідну матір. Таке трапляється. Але це — рідкість. Виняток. А не правило.
Тому, коли я чую:
— Мамо, а ви чаю хочете?
— Мамочко, як ти сьогодні почуваєшся?
Я ставлю собі одне й те саме питання: це любов? Чи просто звичка прикидатися?
