Отак, живучи у свекрухи, не вимагатимеш багато, але хіба важко було б віддати нам більшу кімнату?
Як і більшість молодих, після весілля ми зіткнулися з житловим питанням. Спочатку орендували квартиру, але через півроку зрозуміли — занадто дорого. Тож переїхали до батьків чоловіка.
У них двокімнатна хата: одна кімната — десять метрів, інша — дев’ятнадцять. Нам відвели меншу, де колись жив мій чоловік. Спочатку нас це влаштовувало: є місце для сну, і добре.
Та половина шафи в нашій кімнаті була забита речами свекрухи. Вона постійно заходила за ними — то зранку, то вночі, що дуже заважало.
Коли я дізналася про вагітність, задумалася: де ж у цій кімнаті поставити дитяче ліжечко? А про столик для пеленання й інші дрібниці й мови не йде.
Попросила чоловіка поговорити з батьками про обмін кімнатами, але він лише знизав плечима:
— Не погодяться. І так добре, що нас прихистили.
Тоді я сама вирішила підняти це питання зі свекрухою. На жаль, вона мій запит відхилила. Її головний аргумент:
— А де ж ми гостей прийматимемо?
Гості у них бувають раз на півроку, але для неї це було святе. Свікор додав:
— Мені ж виходити на балкон палити. Не буду я через вашу кімнату швендяти.
Щоб остаточно закрити тему, вони зробили у себе ремонт і купили нові меблі, ніби кажучи: «Тут ви нічого не добиєтеся».
Ми в глухому куті: ні зняти житло, ні взяти іпотеку зараз не вийде. Я пояснювала свекрусі, що це тимчасово, доки не накопичимо на своє, але вона стояла на своєму.
Тепер її слова про те, як вони чекають онука, здаються мені порожніми. Якби дійсно турбувалися — поступилися б кімнатою, а не обмежувалися балачками.
