Щоразу, коли чую, як хтось називає свекруху чи тещу «мамою», мене мороз по шкірі продирає. Не тому що я зла чи заздрісна. А тому що для мене це слово — святе. Його не роздають наліво й направо. Мати — це не просто жінка, яка стала твоєю родичкою через штампик у паспорті. Мати — це та, що годувала, не спала ночами, плакала від безсилля, але щоранку знову боролася за тебе.
У мене є близька подруга — Марія. Ми дружимо з дитинства, вона була свідком на моєму весіллі, а я — на всіх її… трьох. Ми багато пройшли разом, і, попри життя, дітей, переїзди, ми досі тримаємося одна за одну. Часто жартую:
— Ну що, Марічко, дочекаємось, поки діти вступлять до університетів, і на пенсії підемо в клуб?
Нещодавно зайшла до неї за проханням — привезла ліки з аптеки, вона не могла виїхати: машина в ремонті. Протягую пакет, вона киває:
— Це не мені. Це мамі погано.
Я посміхнулася, зазирнула на кухню і майже на автоматі вигукнула:
— Добрий день, тіто Стефано! Я ви почуваєтеся?
І лише коли жінка повернулася до мене, я зрозуміла: це не її мати. Це мати її третього чоловіка. Свекруха. А Марія з любов’ю зве її «мамочкою». Так само, як і усіх попередніх.
Я згадала, як було з першою і з другою. З Тараса — її першого чоловіка — вона з першого дня називала його матір «мамою».
— Ти що, з глузду з’їхала? — прошипіла я тоді їй на вухо. — Ти ж її не знаєш! Це не твоя мати!
А вона лише усміхнулася:
— Це стратегія. Їй буде приємно. Вона мене прийме. Ну і Тарас доволений. Усе просто.
Але та «мати» потім плювала їй у спину. Коли Тарас напивався, ночував невідомо де, а Марія дзвонила — та лише зітхала:
— Ну що ж ти хочеш, доню? Чоловік стомився…
Минуло два роки — розлучення. Дитину народили, але жодна з «мам» ні внуком, ні Марією не цікавилася.
З другим було інакше. Та свекруха відразу стала в позу:
— Цей хлопчина тобі не потрібен. Забирай куди хочеш, хоч до дитбудинку. Грошей на нього немає.
І знову Марія називала її «мамою». Аж доки не зрозуміла, що за цим «мама» ховається лише бездушна жорстокість. Вони розлучилися, на щастя, дітей не мали.
Тепер у неї третій шлюб, і все повторюється. Ті самі ніжні слова. Та сама наївна надія, що якщо сказати «мамочко», то жінка розтане, стане рідною.
Але ні. Це не працює.
Я знаю, про що кажу. У мене теж є свекруха. І ми з нею… не просто ладнаємо. Ми справді поважаємо одна одну. Можемо говорити по душі, сміятися, разом збирати вишні чи обговорювати серіал. Але ми називаємо одна одну за іменем. І це не заважає нам бути ближчими, ніж деякі рідні.
Бо «мати» — це не звертання заради вигоди. Це слово — як медаль. Його треба заслужити. Його не купиш, не заробиш за варення чи посмішку. Справжня мати — це не та, що прийшла в твоє життя з чоловіком. А та, що прийшла в нього — назавжди.
Так, буває, що свекруха стає ближчою, ніж рідна мати. Таке трапляється. Але це — рідкість. Виняток. А не правило.
Тому кожного разу, коли я чую:
— Мамо, а ви чаю хочете?
— Мамочко, як ви почуваєтеся?
Я ставлю собі одне й те саме запитання: це любов? Чи просто звичка вдавати?
