Отакої… Як можна дозволити колишній свекрусі бачити дитину? Ти й гордості не маєш, ні совісті — так мені сказала власна матір.
Минулого тижня моїй доньці виповнилося два роки. День народження, маленьке свято, яке я готувала сама, як могла — без грошей, без допомоги. Батько дитини навіть не згадав. Ні дзвінка, ні повідомлення. А ось його мати, моя колишня свекруха, пам’ятала. Подзвонила, привітала, сказала, що хоче побачити онуку. І я, не бачачи в цьому нічого поганого, погодилась. Адже ж йшлося про бабусю. Хіба дитині буде шкода від того, що її люблять?
Ганна — так звуть мою колишню свекруху — прийшла не з порожніми руками: принесла іграшку, трішки солодощів та конверт із грошима. Ми сходили в парк, погуляли, потім зайшли до мене. Я навіть посміхалася. Але все закінчилося, коли додому повернулася моя матір…
“Ти що, зовсім сорому не маєш?!” — з порогу зашипіла вона. “Дозволила цій… цій… приходити й цілувати твою дитину! Ти повинна була виставити її за двері! Та ще й подарунки брати — у тебе хоч гордість є?!”
Вона ходила по квартирі, розмахувала руками, прикрикувала. Говорила, що іграшка — дешева китайська дурниця, солодощі — отрута, а гроші — жебрацька милостиня. Цілу ніч вона шипіла у моїй голові, навіть коли замовкла. Казала, що Ганна — “гарна бабуся”, а вона, моя мати, — “зла”. Що я завжди всіх зраджую. Що вона заради мене колись залишилася без копійки, а тепер я кидаю її заради чужої баби з BMW.
Ми розлучилися з чоловіком трохи менше року тому. Він пішов сам. Просто зібрав речі, вийшов за двері й не повернувся. Квартиру, де ми жили, оформив на свою матір. Нічого мого там не було. Юридично — я була ніхто. І мені було нікуди йти.
Розлученням займався адвокат моєї свекрухи — я досі не розумію навіщо, адже ділити було нічого. Чоловік відмовився від дитини одразу. А на папері в нього не було ні майна, ні доходів. Я не вимагала нічого — ні аліментів, ні меблів. Лише одного — пожити в квартирі до початку роботи. Але й цього мені не дозволили.
Ганна не була в шоці. Я не була першою й, як я розумію, не останньою жінкою в житті її сина. Для неї я була просто однією з тих. Вона навіть допомогла мені виїхати — найняла вантажників, оплатила переїзд. Я забрала лише своє. І все.
Тепер я живу з мамою. Втрьох ми втиснулися в її однокімнатну квартиру. Аліменти — смішні. Чоловік зник, ніби його ніколи не було. Тільки Ганна іноді нагадує, що в неї є онука. Дзвонить, питає, щось привозить.
Я не опиралася. Не вважала за потрібне забороняти бабусі бачити онуку. Ми зустрілися в парку. На ній було дороге пальто, приїхала на новій машині, подарувала м’яку іграшку й цукерки. Усе. А вдома почалося.
Моя мати влаштувала скандал. Говорила, що я зрадниця. Що я не маю права дозволяти “цій жінці” підходити до дитини. Що якщо батько відмовився — і бабуся не має права. Що я ганьба родини. Дійшло до того, що вона вигнала мене з квартири — посеред вечора, з дитиною на руках, без розуміння, куди йти.
Я стояла в під’їзді й думала: а в чому я, власне, винувата? У тому, що дозволила бабусі обійняти онуку? У тому, що дитина погралася з ведмедиком? Чи в тому, що я втомилася бути сама?
Іноді мені здається, ніби я застрягла між двома стінами. З одного боку — чоловік, що втік від відповідальності, з іншого — мати, яка вдає, що захищає, а насправді — душить. А я просто хочу трішки тиші. І щоб мою доньку любили. Навіть якщо це ті, хто колись робив боляче мені.
Але, схоже, у цьому будинку любов — це злочин.
