«А нам можна забрати їжу з собою?» — візит, який я ніколи не забуду
Бувають такі зустрічі, після яких довго не розбереш — це був жарт чи справжній сон наяву. Ось і нещодавній візит до нашої хати родини колеги мого чоловіка став саме тим моментом, про який я згадую з мурашками на спині та твердим наміром більше НІКОЛИ не запрошувати «малоознайомлених приємних людей» під свій дах.
Ми з чоловіком мешкаємо у Львові. Я домовита, у нас затишна квартирка, невелика, але з душею. Маємо одну донечку — Марійку, і цього цілком достатньо, щоб кожен день був повним подій. Чоловік мій — людина товариська, працює у проектній команді й часто розповідає історії з роботи — хто що сказав, як пожартували, хто кого підмінив. Особливо часто у цих розповідях з’являвся Тарас — хлопець веселий, енергійний, здавалося б, надійний. Допоможе, якщо треба, підмінить у зміні, за колегу ввірветься. Одним словом, чоловік до нього ставився із теплом. Тому коли той якось обмовився, що Тарас із родиною хочуть завітати в гості, я не заперечувала. Хоча і здивувалася — ми раніше з ними близько не спілкувалися.
І ось одного вечора вони з’являються на нашому порозі — Тарас, його дружина Оксана та їхня молодша донька. Дівчинка за віком майже як наша Марійка, і я зраділа, що діти зможуть погратися. Начебто все починалося непогано. Оксана здалася мені приємною, усміхненою жінкою… доки не почала говорити. А говорила вона лише про одне: діти, діти, діти. У них троє, і, якщо вірити її словам, усе навколо їм винно: держава має платити більше, роботодавці — давати відпустку за першої вимоги, а батьки — зранку до вечора сидіти з онуками.
Я слухала, кýвала, але всередині кипіло. Хотілося прямо запитати: «А ви коли народжували трьох, думали, що хтось за вас усе робитиме?» У нас із чоловіком одна дитина, і ми розуміємо, скільки це коштує — грошей, емоцій, сил. Тому вирішили, що поки досить. А у них — троє. І винні всі, крім них: економіка, міськрада, бабусі, школа… Тільки не ті, хто приймав рішення про поповнення в родині.
Я промовчала. Бо не люблю з’ясовувати стосунки у себе вдома. Тим більше діти гралися мирно, і чоловікові, здавалося, було приємно, що він влаштував цю зустріч. А я, як господиня, заздалегідь приготувалася — запекла курку, зробила пару салатів, гаряче, навіть домашній пиріг спекла. Накрила стіл, зустрічала з посмішкою. Хоча сама більше слухала, ніж їла. Гості теж не дуже налягали на їжу, і я навіть подумала: може, соромляться?
Як же я помилялася…
Коли вечеря підходила до кінця і я вже раділа, що залишилося чимало їжі — не доведеться завтра стояти біля плити, — Оксана, спокійно відпивши ковток узвару, звернулася до мене:
— А ви нам із собою запакуєте? Курку й салати… ми спеціально мало їли — хотіли додому взяти. На вихідних готувати лінь.
На хвилину у кімнаті зависла тиша. Я збентежилася. Не могла повірити, що вона це сказала вголос. Без сорому. Без вступів. Без жартів. Вона справді розраховувала, що піде від нас із повними пакетами їжі!
Я ніколи нікому нічого не збирала на винос — не прийнято у нас так. Приніс у дім — для гостей. Але щоб гість сам просив запакувати йому їжу? Та ще й з таким виглядом, наче це само собою зрозуміло!
Я глянула на чоловіка. Він опустив очі. Розумів, що ситуація незручна. Я натягнуто посміхнулася і вимовила:
— Запакувати? Ну… у мене контейнерів немає, можна хіба що в пакети…
Оксана радісно закивала. Тарас тактовно мовчав. Я зібрала залишки вечері в два пакети, віддала. І весь цей час у голові дзвеніла лише одна думка: ніколи більше…
Коли вони пішли, чоловік промовив:
— Ну, мабуть, вона так звикла… Троє дітей, часу мало…
А я лише гірко посміхнулася:
— Знаєш, мені все одно, до чого хто звик. Я до таких гостей — не звикну ніколи.
Від того вечора двері мого дому зачинені для тих, хто приходить із порожніми руками, але з великими очікуваннями. А особливо — для тих, хто вважає мою кухню безкоштовною їдальнею.
