Запізно для щастя? Ні. Просто вчасно…
Коли Марійка переїхала до невеличкого села на Чернігівщині, вона й уявити не могла, що там почнеться нова сторінка її життя. Хатину дістала від далекої родички — стару, з похилим ґанком. Але Марійка з першого дня вирішила: буде будувати, почне все з чистого аркуша. Мріяла про теплий дім, де лунатиме сміх, пахнутиме варениками й пануватиме спокій.
Якось, добудовуючи комору, вона помітила жінку, що йшла від автобусної зупинки. Висока, струнка, з якоюсь міською вдачею. «Оце так жінка…» — подумала Марійка. Це була Соломія, сусідка.
Пізніше вони випадково стрілися біля сільського магазину.
— Чула, ви — Марійка? А я — Соломія, — сказала вона, простягаючи руку.
Так почалася їхня дружба. Жінка швидко зворушила Марійку — розумна, добра, спокійна. Спочатку спілкувалися, як сусідки, потім все частіше, аж поки Марійка не зізналася собі: вона закохана.
Соломія була старшою на три роки. На той час їй вже виповнилося п’ятдесят вісім. Прожила вона непросте життя — працювала, сама виховувала сина, бо з батьком дитини не склалося. Син виріс, поїхав навчатися, одружився, тепер живе з родиною в іншій області. Онуці вже п’ять років, але вони навідувалися рідко…
Соломія часто сиділа біля вікна й згадувала дитинство. У них була багатодітна родина — шестеро дітей, батьки й дідусь. Хата крихітна, грошей ледве вистачало. Іграшок теж не було. Дідусь готував, піклувався за малими, поки мати з батьком працювали в полі.
Батько був теслею, приносив гроші, але часто повертався п’яний. Мати сварилася з ним, але дітей він не чіпав. Коли Марійка вчилася в третьому класі, батько раптом помер. Незабаром пішов і дідусь. Мати залишилася сама з шістьма дітьми.
З того дня в Марійки закінчилося дитинство. Вона стала нянькою для молодших — варила, прибирала, мила, забувши про подруг і іграшки. Коли в школі вона впала з повітки й пошкодила руку, лікарі так і не змогли її повністю вилікувати. З тих пір ліва рука слухалася погано. Робити домашню роботу стало важко, але вона не скаржилася.
У гуртожитку, де Марійка жила після восьмого класу, її ніби підмінили. Там її вперше хвалили, вона знайшла подруг, відчула себе потрібною. Особливо любила вишивання — працювала однією рукою, але все виходило акуратно й гарно. Вчителі дивувалися, однокурсниці захоплювалися. Двічі на рік вона приїжджала додому з власноруч вишитими подарунками для рідних.
На другому курсі Марійка закохалася в Тараса. Він був уважним, веселим. Вона вже уявляла, як вийде за нього заміж… Але коли розповіла матері, та холодно відповіла:
— Яке в тебе майбутнє? Рука хвора. Залишишся сама.
Слова матері болісно вдарили. Поступово Тарас віддалиТарас віддалися, а в душі у Марійки залишився лише тихий сум, та його з часом загоїла нова любов.
