У мене є знайома, Ганна, їй 70 років. Нещодавно її вразив інсульт, і вона опинилася в лікарні у одному з районів Чернігова. Точні причини стались мені невідомі — чи то вік, чи то нездоровий спосіб життя: неправильне харчування, мало прогулянок на свіжому повітрі, а може, й те, й інше.
Її син, Дмитро, вже кілька років мешкає в іншому місті, у Львові, за тисячу кілометрів від Чернігова. У нього своя родина — дружина та двоє дітей. Коли Ганна потрапила до лікарні, сусіди викликали швидку. Далекі родичі дізналися про трагедію та тепер відвідують її, приносячи ліки й слова підтримки. Ганна повільно одужує, але поки що не може піднятися з ліжка.
Дмитро подзвонив лише раз. Переказав гроші на ліки — і на цьому його участь закінчилась. Він не приїхав, не запитав, як почувається мати. У нього, бачите, власні клопоти, які потребують термінового вирішення. Він і не думає про те, що коїться з матір’ю. «Чим я можу допомогти, якщо приїду?» — сказав він комусь із родичів. На його думку, гроші — це все, що від нього потрібно.
Далекі родичі, навпаки, щодня приходять до лікарні. Вони купують необхідні ліки, розпитують Ганну про самопочуття, уточнюють у лікарів усі подробиці, щоб зрозуміти, як справи. Їхня турбота — єдине, що підтримує жінку у ці важкі дні.
І ось я запитую себе: що ми, матері, робимо не так, якщо наші діти так ставляться до нас? Я певна, що ставлення дітей до батьків — це відображення того, як ми їх виховували. Вони дивляться на нас, вбирають наші слова, вчинки, цінності. Якщо ми були холодні чи несправедливі, то не варто дивуватися, що отримуємо у відповідь байдужість.
Я переконана: немає поганих дітей чи онуків, є лише батьки, які не змогли подати правильний приклад. Хочеш бути гарним батьком — показуй це своїми діями. Якщо дитина бачила, як мати піклується про власну матір, вона засвоїть цей урок. Але у випадку з Ганною все було інакше. Дмитро не бачив, щоб його мати підтримувала зв’язок із своєю матір’ю в останні роки її життя. Ганна відвернулася від власної матері, і тепер її син повторює цей шлях.
Життя — як бумеранг: усе, що ми робимо, повертається до нас. І, як не дивно, у цьому є своя справедливість. Ганна, лежачи на лікарняному ліжку, оточена чужими людьми, а не рідним сином, тепер пожинає плоди свого минулого. Це гірко, але, можливо, це шанс задуматися — для неї і для всіх нас.
Справжня любов — це не лише слова, а й вчинки. Коли ми сіємо добро, воно повертається. А якщо сіємо байдужість — так само отримуємо її назад. Тому варто піклуватися про близьких зараз, щоб потім не шкодувати.
