**26 вересня**
Пам’ятаю, як колись думала переоформити одну зі своїх квартир на сина. Бажала йому власного крову, щоб не платив оренду. Але після слів його дружини навіть думка про це викликає огиду. Нехай самі заробляють, а моє залишиться моїм. І якщо розлучаться — зітхну з полегшенням. Бо то не просто недоречний вибір сина — я його боюсь. Його Оксана виявилася справжнім розчаруванням.
Її родина звичайна, без «висон», а поводиться вона, ніби виросла у палаці з гувернантками. Батьки — прості, спокійні люди, не те що їхня донька, яка уявила себе королевою. Середня освіта, робота менеджеркою, звичайна зарплата. Але гроші у неї тануть за кілька днів, а потім вона благає в сина. Постійно. Без сорому.
Після весілля їх виселили з орендованого, і я, з доброти, запросила до себе, поки не звільниться інша квартира. Могла б і не пускати, але зробила це для сина. І одразу ж пошкодувала. Щойно Оксана переступила поріг, її обличчя скривилося від огиди. Оглядалася, ніби потрапила до халупи. Хоча в мене ремонт гарний, завжди чисто.
— Я що, на дивані спатиму? Твоя мати не могла ліжко віддати? — сипнула він сину.
Диван їй не підходить! А в оренді раніше якось спала. А мій син, завжди твердий, тепер перед нею — як райдуга після дощу. Терпить, мовчить. Не впізнаю його.
Місяці під одним дахом були сущим випробуванням. Я поверталася з роботи й ховалася у кімнаті, аби не бачити її зморщене від презирства обличчя. Мовчали — і слава Богу.
Коли вони зрештою переїхали, я зітхнула. А потім син почав обережно питати: «Мамо, а що з цією квартирою? Може, нехай буде моєю?» Я зрозуміла — це не його ідея. Оксана його нав’язала. Відповіла різко:
— Квартира залишиться моєю. Це мій захист на старість, а не те, щоб на шиї в тебе сидіти. Живіть, збирайте на своє. До того ж планировка тут стара, не для сім’ї.
Син замовк. Бачимось тепер рідше. Не втручаюся.
Але нещодавно він запросив нас із батьком на день народження. Увійшла — і остовпіла. Такої бруду давно не бачила. Плита в шарі жиру, підлога липка, скрізь пил, коробки не розпаковані. Навіть гості закрутили носами.
Своячка несміливо запитала:
— Оксан, чому так брудно?
Відповідь добила:
— Це ж не моя квартира! В чужому хаосі прибирати не буду.
Своячка оніміла.
— Але в оренді ж прибиралася, хоча там теж не твоє було? — сказала їй мати.
Син стояв мовчки. На обличчі — огида. Він звик до чистоти, а тепер живеє в цьому барлозі. Важко йому, але мовчить. Бо колись закохався. А тепер? В очах вже немає того вогню. Лишилися звичка, прив’язаність… чи страх.
Я нічого не сказала. Просто подивилася. Знаю — довго він не витримає. І в глибині душі чекаю одного — розлучення. Так, це гірко, але щиро: якщо вони розійдуться, я буду щаслива. Бо мій син гідний тепла, турботи, справжньої жінки поруч. А не вічно незадоволеної істоти, яка навіть «дякую» сказати не вміє.
**Життя вчить: іноді найважче — не віддати, а втримати.**
