**Щоденниковий запис**
Колись я всерій обмірковувала переоформити одну зі своїх квартир на сина. Думала: нехай мають власний дах над головою, почнуть нове життя без вічної оренди. Але після того, що почула від його дружини, ця думка тепер викликає в мене огиду. Ні, нехай самі збирають гроші, а квартира залишиться моєю. Якщо колись вони розлучаться — я зітхну з полегшенням. Бо я не просто не схвалюю вибір сина — я його боюся. Його дружина Соломія виявилася справжнім розчаруванням.
Її родина звичайна, без жодних «висот» чи зв’язків, але вона поводиться так, ніби виросла в палаці з прислугою. Батьки — люди тихі, прості, зовсім не такі, як їхня донька, яка уявляє себе королевою. Освіта в неї середня, працює менеджеркою, заробляє звичайні гроші, але вміти ними розпоряджатися не вміє — все спускає за кілька днів, а потім благає у мого сина. Постійно. Без сорому.
Коли після весілля їх виселили з орендованого житла, я, з доброти серця, запросила їх до себе, поки звільниться моя друга квартира, де жили інші наймачі. Могла б і не пускати, але зробила це заради сина. І, знаєте, одразу пошкодувала. Як тільки Соломія переступила поріг, на її обличчі застиг видиз огиди. Оглядалася так, ніби потрапила в халупу без даху. Хоча в мене гарний ремонт, завжди чистота й порядок.
«Я що, на дивані спатиму? А твоя мати не могла ліжко віддати?» — кинула вона синові.
Диван, бачте, її не влаштовує! А в орендованій квартирі раніше якось спала й не скаржилася. А мій син, завжди рішучий, з характером, біля неї перетворився на килимок. Готовий на все, терпить і підлаштовується. Не впізнаю його. Що вона з ним зробила — розуму не вистачає збагнути.
Місяці, які ми жили під одним дахом, стали для мене справжнім випробуванням. Після роботи я ховалася у своїй кімнаті й намагалася взагалі не траплятися їм на очі. Лише б не бачити того вічно перекривленого обличчя Соломії. Не розмовляли — і слава Богу.
Коли вони нарешті переїхали у другу квартиру — я з полегшенням видихнула. А потім син почав обережно натякати: «Мамо, а які в тебе плани на цю квартиру? Чи не хочеш оформити її на мене?» Я відразу зрозуміла, звідки вітер віє. Це не його ініціатива — це Соломія влізла йому в голову. Я відповіла чітко:
«Квартира залишиться за мною. Це моя підстраховка на старощі, щоб не сидіти у вас на шиї. А ви поки живіть у ній і збирайте на своє. До того ж вона не дуже підходить для молодої сім’ї — планування старе.»
Син начебто зрозумів. Більше до цієї теми не повертався, і ми стали бачитися рідше. У кожного — своє життя. Я не втручалася.
Але недавно син запросив нас із чоловіком на свої іменини. Святкували у них вдома. Я зайшла в квартиру — і завмерла. Такої бруду я давно не бачила. Плита у шарі жиру, наче на ній роками готували без жодного прибирання. Підлога липка, повсюди пил, коробки досі не розпаковані. Все у хаосі, у безладді. Навіть гості це помітили.
Матір Соломії, свекруха, стримано запитала:
«Соломіє, а чому у вас так брудно вдома?»
Її відповідь добила мене:
«А чого я повинна? Це ж не моя квартира! У чужому домі я нічого робити не збираюсь.»
Свекруха навіть слова не знайшла, що сказати.
«Але ж ти й у орендованій квартирі прибирала, хоча вона була не твоя!» — сказала їй мати.
Син стояв поруч. Я по його обличчю бачила — йому самому огидно. Він виріс у чистоті, порядку, а тепер живе в цьому… кошмарі. Йому важко, але він мовчить. Бо колись закохав. А зараз? У його очах вже нема вогню. Та любов минула. Залишилися тільки прив’язаність, звичка… чи страх.
Я нічого не сказала Соломії. Лише мовчазно подивилася. Я знаю, що довго він так не витерпить. І в глибині душі чекаю лише одного — розлучення. Так, це гірко, але чесно: якщо вони розійдуться — я буду щаслива. Бо мій син заслуговує поряд не байдужість і претензії, а тепло, турботу й справжню жінку. А не ту, яка завжди всім незадоволена й нездатна навіть простЯ вдень за день чекаю, коли ж він нарешті прокинеться і зрозуміє, що життя – занадто коротке, щоб витрачати його на когось, хто не вартий його доброти.
