— Він не наша дитина! — вимовила Олена. Але доля розпорядилася інакше.
Олена стояла біля плити, роздратовано помішуючи локшину у каструлі. Її очі випромінювали блискавки, голос тремтів від стриманого обурення.
— Сашку, це не може тривати вічно! — випалила вона. — Адже це ж не наша дитина! Ну погамуй сам, хіба це не безглуздя?!
Олександр важко опустився на табурет і безнадійно зітхнув:
— Все розумію, Ленусь… Але що ми можемо зробити? Вигнати його на вулицю? Ти ж знаєш, мама…
— Ось твоя мама, пробач мені, і є головною винуватицею всього цього! — різко перебила Олена. — Через неї ми зараз у такому становищі!
Олександр лише похитав головою. Він уже не знав, що робити. Все почалося з того, що його сестра Марічка розлучилася зі своїм гулящим чоловіком. Ганна Іванівна, їхня мати, першою наполягла на розлученні: мовляв, такий зять — це ганьба. Марічка, будучи вагітною, залишилася сама, народила хлопчика — Данилка. Її чоловік так і не з’явився ні в пологовому, ні пізніше.
Спочатку Марічка справлялася, а потім раптом «втомилася». Казала, що хоче влаштувати особисте життя. Почала активно зустрічатися з чоловіками, а маленький Данило став заважати. Тоді Ганна Іванівна «припаркувала» онука у Сашка й Олени — «лише на два тижні», мовляв, це ж племінник! А у них самих дітей поки нема, то й не завадить.
Але два тижні перетворилися на три місяці. Олена була в шоці. Вона працювала вдома, на фрілансі, і з дитиною залишалася сама. А Марічка приїжджала дедалі рідше, на швидку руку, цілувала сина в маківку і тікала. У неї був новий кавалер, діловитий, солидний, з іншого міста. Він навіть разу не піднявся до квартири — йому було не до чужих дітей.
Олена спочатку стримувалася. Данило, хоч і не її син, був добрим, лагідним. Вона його шкодувала. Він чекав маму біля вікна, а та так і не приходила.
Одного вечора, знесилена Оленка сіла на кухні й прошепотіла:
— Сашку, він почав грубити… Сьогодні сказав, що я йому не мати і не маю права наказувати… А я ж… я ж вагітна.
— Що? — приголомшено запитав чоловік.
— Так, Сашку. Ми ж цього чекали… А тепер я не витримаю. У нас буде своя дитина. Я більше не можу тягнути це сама.
Через два тижні, коли тест показав одну смужку, Олена плакала. Усе даремно. А Олександр тим часом відвіз Данила назад до матері, яка якраз вийшла на пенсію. Ганна Іванівна запевняла, що впорається.
Але Данило був уже у тому віці, коли починав розуміти, що його ніхто особливо не чекає. Ганна Іванівна не справлялася, хлопець почав дратуватися в школі, погано вчитися. Тоді свекруха знову прийшла до Олени з благанням:
— Ленусь, ну він же тебе любить… Тільки з тобою він спокійний. Будь ласка, нехай побуде у вас хоч тимчасово…
— А Марічка?
— Марічка? Вона мати лише на папері. Сказала мені, що шкодує про народження Данила. Її чоловікові він не потрібен, вони й самі на межі розлучення…
Олена, стиснувши зуби, погодилась. І Данило повернувся. Він знову почав усміхатися, став краще вчитися. Вони з Оленою балакали дорогою до школи, жартували, у них з’явилися свої секрети. І одного разу він обійняв її й прошепотів:
— Ти — моя справжня мама. Я люблю тебе. І хочу завжди жити тільки з вами, з тобою і дядьком Сашком.
Олена розридалася. Вона зрозуміла, як сильно любить цього хлопчика. Ніби він і був її сином від самого початку.
Минали роки. Марічка розлучилася. Данило залишився у Сашка й Олени назавжди. Вони оформили опіку, а потім і усиновлення.
І одного разу, коли Олена стояла біля вікна, Данило підбіг і притулився до її живота:
— Мамо, пообіцяй, що в мене буде братик! Я його захищатиму!
І Олена, затамувавши подих, усміхнулася. Цього разу — точно дві смужки. І щастя. Справжнє.
