«Він не наша дитина!» — вимовила Олена. Але життя розпорядилося інакше.
Олена стояла біля плити, сердито перемішуючи макарони в каструлі. Її очникали блискавки, голос тремтів від прихованого обурення.
— Сашку, це не може тривати вічно! — вибухнула вона. — Адже це ж не наша дитина! Ти ж сам розумієш, яка це нісенітниця?!
Олександр важко сів на табурет і безсило зітхнув:
— Я все розумію, Оленко… Але що нам робити? Вигнати його на вулицю? Ти ж знаєш, мама…
— А ось твоя мама, пробач мені, і є головна винуватка всього! — різко перебила Олена. — Це через неї ми тепер у такому становищі!
Олександр лише похитав головою. Він уже не знав, що робити. Все почалося з того, що його сестра Марічка розлучилася з чоловіком, який тільки й робив, що гуляв. Ганна Іванівна, їхня мати, перша наполягла на розлученні: мовляв, такий зять — це ганьба. Марічка, будучи вагітною, залишилася сама, народила хлопчика — Андрійка. Чоловік так і не з’явився ні в пологовому, ні пізніше.
Спочатку Марічка якось справлялася, а потім раптом «втомилася». Казала, що хоче влаштувати особисте життя. Почала активно зустрічатися з чоловіками, і маленький Андрійко став заважати. Тоді Ганна Іванівна «припаркувала» онука у Сашка й Олени — «лише на два тижні», мовляв, племінник же! А в них самих дітей поки нема, то й не завадить.
Але два тижні перетворилися на три місяці. Олена була в шоці. Вона працювала вдома, на фрілансі, і з дитиною залишалася сама. А Марічка приїжджала все рідше, на бігу, цілувала сина в потилицю й тікала. У неї був новий кавалер, діловий, солидний, з іншого міста. Він навіть разу не піднявся до квартири — йому було не до чужих дітей.
Олена спочатку стримувалася. Андрійко, хоч і не її син, був добрим, лагідним. Він жалів його. Хлопчик чекав маму біля вікна, а вона так і не приходила.
Одного вечора, вибита з сил, Оленка сіла на кухні й прошепотіла:
— Сашку, він почав грубити… Сьогодні сказав, що я йому не мати й не маю права наказувати… А я ж… я ж вагітна.
— Що?! — остовпіло перепитав чоловік.
— Так, Сашку. Ми ж цього чекали… А тепер я не витримаю. У нас буде своя дитина. Я більше не можу тягнути це сама.
Через два тижні, коли тест показав одну смужку, Олена плакала. Усе даремно. А Олександр тим часом відвіз Андрійка назад до матері, яка якраз вийшла на пенсію. Ганна Іванівна запевняла, що впорається.
Але Андрійко був уже у тому віці, коли починав розуміти, що його ніхто особливо не чекає. Ганна Іванівна не справлялася, хлопчик почав битися в школі, погано вчитися. Тоді свекруха знову прийшла до Олени з благами:
— Оленко, ну він же тебе любить… Тільки з тобою він спокійний. Будь ласка, нехай поживе у вас хоча б тимчасово…
— А Марічка?
— Марічка? Вона мати лише за паспортом. Сказала мені, що шкодує, що народила Андрійка. Її чоловікові він не потрібен, вони й самі на межі розлучення…
Олена, стиснувши зуби, погодилася. І Андрійко повернувся. Він знову почав посміхатися, став краще вчитися. Вони з Оленою балакали по дорозі до школи, жартували, у них з’явилися свої секрети. І одного разу він обійняв її й прошепотів:
— Ти — моя справжня мама. Я люблю тебе. І хочу завжди жити тільки з вами, з тобою та із дядьком Сашком.
Олена розридалася. Вона зрозуміла, як сильно любить цього хлопчика. Ніби він і був її сином від самого початку.
Минали роки. Марічка розлучилася. Андрійко залишився у Сашка й Олени назавжди. Вони оформили опіку, а потім і всиновлення.
І одного дня, коли Олена стояла біля вікна, Андрійко підбіг і притулився до її живота:
— Мамо, пообіцяй, що в мене буде братик! Я його захищатиму!
І Олена, затамувавши подих, усміхнулася. Цього разу — точно дві смужки. І щастя. Справжнє.
