**Щоденник**
Це точно не було випадковістю.
Ліля йшла на дискотеку, ніби пірнала у світло.
Коротка джинсова спідниця, тісні легінси металевого кольору, білосніжні кеди, топик із зображенням моделі та високий хвіст, перехоплений товстою гумкою. Губи — рожева помада, очі — у райдужних тінях. Справжня зірка.
Усі казали, що Ліля — диво. Вона й сама це знала. Гордість району. Поступила до університету у Києві — сама. Без зв’язків, без допомоги.
Як там тітка Галя бурчала?
— Тобі, Коваленко, до вишу як до місяця пішки! Технікум — і то, якщо вітчим підсуне. А так — сміттєвари чекають.
Ах так, точно. Вітчим. Справжній батько давно зник з горизонту. А вітчим… навряд би старався за «таку невдаху».
Тітка Галя чекала, що дівчина розплачеться. Але Ліля підвелася, подивилася їй просто у вічі й спокійно, навіть викликаюче, кинула:
— Побачимо, хто ким стане.
Галя прищурилася й пообіцяла їй солодку помсту на іспиті. Але Ліля здала. І поступила. Сама. Без «допомоги зверху». Ось так.
— Дівчино, не хочете чистої й великої любові?
— З тобою? Бондаренко, ти зовсім страх утратив?
— Лілечко, ну ти що. Як життя?
— Краще за всіх.
— Фігура в тебе, ммм…
— Собі таку хочеш?
— Хочу.
— Приходь, я тебе приберу — будеш не гірший.
— Ох, зла ти, Коваленко. А я, може, тебе люблю.
— Зникни, нечистий, бабуся мені хрест осиновий освятила — і від таких, як ти, і від нічних страхів.
— І що так…
— А ось так. Про всяк випадок.
Вони йшли вечірньою вулицею, жартуючи. Молоді. Вільні. Недоторканні.
— Слухай, а давай у вівторок завалимося до школи? — запропонував Бондаренко.
— Ти з’їхав? Навіщо?
— Уяви, як тітка Галя задихнеться, коли дізнається, що ти сама поступила. До університету.
Ліля усміхнулася.
— Мені байдуже. А ти як?
— Потусаю літо, а потім — до армії. Ти мене чекатимеш?
— А як же. Сяду на лавку, в хустині, шкарпетку тобі в’язатиму. Кілометрів сто.
— Та йди ти…
— Ну.
— Ооо, дивися, це ж Мар’янка! Вона до ПТУ пішла?
— Угу. Кожному своє. Гаразд, Ваню, я пішла. Ось мої дівчата. А ти з Мар’янкою крутиш?
— Та ні, ну… так, балакаємо.
— Вона хороша. Вона дочекається. А я — ні.
— То ти, значить, взагалі не варіант?
— Ні. — Сказала чітко. І пішла.
Навчання давалося Лілі легко. Не тому що було просто — просто вона не скаржилася.
— Як ти все встигаєш? — питала сусідка.
— Що?
— Ну, і в кіно, і на дискотеки, і навчання у тебе…
— Не знаю, — знизала плечима Ліля. — Я просто живу. Не нявчу. З хлопцями намагаюся не зв’язуватися. Навчання — моє майбутнє. А гуляти? Коли, як не зараз?
— А я заміж хочу. За багатого.
— А я — ні.
З Михайлом Ліля познайомилася на дискотеці. Він був занадто наполегливий — Ліля втекла. Але наступного дня він прийшов до гуртожитку. З квітами, з цукерками. Вона — зачиненими дверима. Він — з кіно й квітами. Вона — знову мимо.
Дівчина вже нервувала через його увагу. Майже ненавиділа. А тут ще й Бондаренко листи з армії шле. Скучив. Але не про службу пише, а про почуття.
А вона ж знає цього Бондаренка — як до чотирнадцяти у коричневих колготах під трико бігав… Як баба його до знахарки волочила — від енурезу лікуватися.
Михайло їздив на мотоциклі, чатував на неї, ніби у фільмі. А потім… потім він упав. На її очах. І вона, не думаючи, кинулася до нього. Не тому що Михайло. А тому що людина.
І чомусь… погодилася на побачення.
Півроку вони зустрічалися. Не метелики. Не кохання. Але якось… поруч. Він став рідним.
Потім лист від Бондаренка: образи, звинувачення, брудні слова. Хтось наговорив. Та вона й не ховалася.
З Михайлом було простіше. Він був поруч. Надійний. З ним можна було мріяти. Про весілля. Про майбутнє.
— Пощастило тобі, Лілю, — сказала сусідка.
— У чому?
— Із Михайлом. Ти знаєш, хто він?
— У сенсі?
— Тато в нього — велика шишка. Мотоцикл йому купив. Зараз — машину. Він один у батьків. Багаті. У віці.
— І?
— Кажуть… у нього вже наречена є. Оля. Батьки хочуть бізнес з’єднати.
Ввечері Ліля запитала у Михайла. Він занервував.
— Це все тато. Я проти. Оля мені не потрібна. У мене є ти. Поїдемо.
— На вихідні я поїду до батьків.
— Добре… — і їй здалося, він з полегшенням зітхнув.
Коли вона повернулася — щось було не так. Дівчата дивилися дивно. Хлопці — з посмішкою.
— Що трапилося?
— Сядь… Лілю… Михайло… Він…
— Що?
— Одружився.
Ні тремтіння. Ні сВона стиснула кулаки і вирішила: її синові не знадобиться батько, який не вміє чекати.
