Це точно було не випадково
Оля йшла на дискотеку, ніби пірнула у світ.
Коротка джинсова спідниця, облягаючі легінси металевого кольору, білосніжні кеди, топик із зображенням супермоделі та високий хвост, перетягнутий масивною гумкою. Губи — рожева помада, очі — у барвистих тінях. Справжня зірка.
Усі казали, що Оленка — диво. Вона й сама це знала. Гордість району. Поступила до університету у Києві — сама. Без зв’язків, без допомоги.
Як там Марічка Іванівна воркотала?
— Тобі, Коваленко, до вишу як до Місяця пішки! Технікум максимум, та й то якщо вітчим підсуне. А так — прибиральниці плачуть за тобою.
Ах так, точно. Вітчим. Справжній батько давно зник з горизонту. А вітчим… навряд чи стане клопотатися за «таку бездарність».
Марічка Іванівна чекала, що дівчина розплачеться. Але Оля підвелася, подивилася їй прямо в очі й спокійно, навідь викликаюче, кинула:
— Подивимось, хто ким стане.
Марічка примружилася й пообіцяла їй солодку помсту на іспиті. Але Оля здала. І поступила. Сама. Без «вливання зверху». Отак.
— Дівчино, не бажаєте чистої та великої любові?
— З тобою? Бондаренко, ти там страх зовсім втратив?
— Олю, та ти чо. Як життя?
— Краще за всіх.
— Фігурка в тебе, ммм…
— Собі таку хочеш?
— Хочу.
— Приходь, я приодягну — будеш не гірший.
— Ох, зла ти, Коваленко. А я, може, тебе люблю.
— Зникни, нечиста, бабуся мені хрест осиновий освятила — і від таких, як ти, і від нічних жахіть.
— Та що ти…
— А от так. Про всяк випадок.
Вони йшли вечірньою вулицею, жартівливо перекидаючись фразами. Молоді. Вільні. Незламні.
— Слухай, а давай у понеділок завалимось у школу? — запропонував Бондаренко.
— Ти з глузду з’їхав? Навіщо?
— Уяви, як Марічка Іванівна захлинатиметься, коли дізнається, що ти сама поступила. До університету.
Оля посміхнулася.
— Мені байдуже. А ти як?
— Потусуюсь літо, а потім — до армії. Ти мене чекатимеш?
— А то. Сяду на лавку, у хустці, шкарпетку тобі в’язатиму. Кілометрів сто.
— Та йди ти…
— Ну.
— Ооо, глянь, це ж Даринка! Вона до ПТУ пішла?
— Угу. Кожному своє. Гаразд, Ваню, я пішла. Он мої дівчата. А ти з Даринкою мутиш?
— Та ні, ну… так, тусуємось.
— Вона гарна. Вона дочекається. А я — ні.
— Ти значить — зовсім не варіант?
— Ні. — Сказала чітко. І пішла.
Навчання давалося Олі легко. Не тому що було просто — просто вона не скаржилася.
— Як ти все встигаєш? — питала сусідка.
— Що?
— Ну, і в кіно, і на дискотеки, і навчання у тебе…
— Не знаю, — знизала плечима Оля. — Я просто живу. Не скиглю. З хлопцями намагаюся не зв’язуватись. Навчання — моє майбутнє. А гуляти? Коли, як не зараз?
— А я заміж хочу. За багатого.
— А я — ні.
З Ігорем Оля познайомилася на дискотеці. Він був надто нав’язливий — Оля втекла. Але наступного дня він прийшов до гуртожитку. З квітами, з цукерками. Вона — дверима перед носом. Він — з кіно та квітами. Вона — знову повз.
Дівчина вже нервозно дригала оком від його уваги. Майже ненавиділа. А тут ще й Бондаренко листи з армії пише. Сумнує. Та не про службу, а про почуття.
А вона ж знає цього Бондаренка — як до чотирнадцяти у коричневих колготках під спортивками бігав… Як баба його до знахарки волочила — від енурезу лічитись.
Ігор їздив на мотоциклі, чатував на неї, ніби у фільмі. А потім… потім він упав. На її очах. І вона, не роздумуючи, кинулася до нього. Не тому що Ігор. А тому що людина.
І чомусь… погодилася на побачення.
Півроку вони зустрічалися. Не метелики. Не любов. Але якось… поруч. Він став родним.
Потім лист від Бондаренка: образи, звинувачення, брудні слова. Хтось набрехав. Та вона й не ховалася.
З Ігорем було простіше. Він був поруч. Надійний. З ним можна було мріяти. Про весілля. Про майбутнє.
— Талановита ти, Олю, — сказала сусідка.
— У чому?
— Та з Ігорко. Ти ж не знаєш, хто він?
— У сенсі?
— Тато у нього — велика шишка. Мотоцикл йому купив. Зараз — машину. Він один у батьків. Багаті. У віці.
— І?
— Кажуть… у нього вже наречена є. Аліна. Батьки хочуть бізнес з’єднати.
Ввечері Оля запитала у Ігора. Він занервував.
— Це все батько. Я проти. Аліна мені не потрібна. У мене є ти. Поїдемо.
— На вихідні я поїду до батьків.
— Добре… — і їй здалося, він зітхнув із полегшенням.
Коли вона повернулася — щось було не так. Дівчата дивилися дивно. Парні — з посмішкою.
— Що коїться?
— Сядь… Олю… Ігор… Він…
— Що?
— Він— Він одружився.
