Поверталася з роботи, смертельно втомлена, думками вже у вечері й завтрашніх справах. Раптом почула за спиною:
— Вибачте! Олександро Григорівно?
Обернулася. Переді мною стояла молода жінка з хлопчиком років шести. У голосі її була нерішучість, але погляд — твердий.
— Мене звати Наталя, — сказала вона. — А це ваш онук, Данило. Йому вже шість.
Спочатку подумала — чи це жарт? Не впізнала ані її, ані хлопчика. У голові від несподіванки все гуло.
— Вибачте, але… ви, мабуть, помилилися? — ледь вимовила.
Але Наталя певно продовжила:
— Ні, не помилилася. Ваш син — батько Данила. Довго мовчала, але вирішила, що ви маєте право знати. Я нічого від вас не хочу. Ось мій номер. Якщо захочете побачитися — подзвоніть.
І, залишивши мене в повній розгубленості, пішла. Я стояла на вулиці з клаптиком паперу, відчуваючи, як пальці стискаються в кулаки. Одразу ж подзвонила Олегу — моєму єдиному синові.
— Олег, ти колись зустрічався із девчиною на ім’я Наталя? У тебе є дитина?
— Мам, ну… Було. Не довго. Вона якось дивно себе вела, потім заявила, що вагітна. Але я не знаю — може, вигадала. Після того зникла. Не впевнений, що це мій син.
Його відповідь не давала мені спокою. З одного боку, я завжди вірила синові. Виростила його сама, працювала на двох роботах, у відмові собі — лише б у нього було краще. Він став гарним спеціалістом, його поважають на роботі, а от сім’ю так і не створив. Часто просила його подумати про дітей, мріяла стати бабусею. А тепер — на тобі: онук знайшовся сам, нізвідки.
Через день я все ж подзвонила Наталі. Вона не здивувалася.
— Данилові шість. Народився у травні. І так, тестів я робити не буду. Я точно знаю, хто його батько. Ми з ним розійшлися, коли я була вагітна. Не прийшла раніше, бо справлялася сама. Мої батьки допомагають. У нас усе добре. Я прийшла лише заради сина — він має право знати, що в нього є бабуся. А ви — якщо хочете — можете бути частиною його життя. Якщо ні — я зрозумію.
Поклала слухавку й довго сиділа в тиші. З одного боку — не могла просто так перекреслити слова сина. З іншого — у Данилових очах було щось рідне, невимовне. Посмішка. Погляд. Жести. А може, це просто моє бажання мати онука?
Того вечора довго дивилась у вікно, згадуючи, як водила Олега до садочка, як їли кашу з однієї миски, як він ішов першого разу до школи. Невже він справді міг кинути жінку з дитиною? Чи може це все ж не його син?
Але навіть якщо ні — у душі було якесь дивне тепло від думки про Даню. І жахлива образа на себе за ці сумніви. Адже я ж не питала доказів, коли народила Олега. Чому тепер ви спрашиваю їх у цієї дівчини? Чому не можу просто повірити серцю?
Поки нічого не вирішила. Я більше не дзвонила. Але щоразу, проходячи ту вулицю, де ми зустрілися, вдивляюся в обличчя перехожих. Не впевнена, що Даня мій онук. Але й відпустити цю думку не можу. Мрія бути бабусею всередині не вмирає. І можливо, скоро я все ж наберу той номер. Хоч би й лише для того, щоб просто познайомитися з хлопчиком, який назвав мене бабусею.
