— Нас до спільного бюджету не включайте. Ми приїдемо зі своїм, — написала Ірина в чаті. — Та й взагалі ми на дієті, їмо як пташки…
І це стало першим дзвіночком.
Настя сиділа в автобусі, тримаючи телефон в одній руці. Другою вона притискала до себе громіздку сумку. Жінка перечитала повідомлення двічі. Може, їй просто здалося? Порада ввічлива, але… ніби хтось вже заздалегідь шукав собі лазівки.
Чат щодо травневого виїзду постійно блимав у сповіщеннях. Нещодавно туди додали нових людей. Степан і Ірина були друзями Влада, а він людина поважна і перевірена, давно в компанії, тому ні в кого не виникло запитань.
Атмосфера у них була теплою та дружньою. Всім плюс-мінус тридцять. Всі дорослі, відповідальні, зібрані, але з почуттям гумору. Спілкувалися давно, тому в компанії було багато неписаних правил. І у кожного — своя роль.
Влад знаходив новеньких. Настя займалася організацією посиденьок і вилазок. Вона вже склала список, запропонувала маршрут, домовилася про оренду будиночків біля лісу: з верандою, альтанкою і навіть нормальним душем. Усі погодилися, почали обговорювати закупівлі. У список внесли ковбаски, гриби, вугілля, кетчуп, вино.
І тут з’явилося це:
— Нас зі Степаном можна не враховувати, — повідомила Ірина. — У нас дієта, готуватимемо собі окремо. Нам нічого не треба.
Настя відповіла нейтрально: «Гаразд, як скажете». І поклала телефон.
У принципі — не проблема. Ну, мало хто: хто на ПП, хто на кето. Нехай хоча б воду заряджають за місячним календарем. У компанії вже був хлопець, який ніколи не скидався на м’ясо, бо переконаний вегетаріанець. При цьому щоразу він привозив овочів більше, ніж міг з’їсти сам, і робив на грилі такий вегетаріанський шашлик, що за вуха не відтягнеш.
Тому дивацтва — справа звичайна. Головне — порядність і участь. Але від цього «нас не враховуйте» у Насті пробіг мороз по спині. Було в цій фразі щось… підступне. Та вона вирішила не поспішати з висновками.
Погода в день виїзду була казковою. Тепло, свіжо, легенький вітерець. Усі зібралися вчасно, все взяли — навіть не довелося повертатися за шампурами, дошкою для нарізки чи штопором. Аромат сосни і п’янко свіже повітря швидко підняли настрій.
Усі заселилися в будиночки, розклали речі, хтось одразу пішов ставити мангал.
Ірина й Степан приїхали пізніше, коли організаційні справи вже закінчилися. Їхнім «своїм» виявився пакет із маленьким бруском сиру, парою помідорів, пачкою рисових хлібців і двома пляшками пива. Настя мигцем зазирнула, коли вони діставали запаси, і подумала: «На вечір — може. Але на три дні?»
Вони влаштувалися на лавочці, спочатку осторонь. З’їли свій сир, чокнулися пляшками, трішки пофоткалися на тлі заходу. Потім почали потихеньку підсаджуватися до інших. За півгодини Степан вже стояв біля мангалу.
— О, а що це ви тут смажите? Шашлик? А який аромат…
— Ну так, з вами на дієті не посидиш, — засміялася Ірина й підійшла ближче.
Настя поглянула на Марію, яка сиділа поруч. Та ледь помітно знизала плечима. Мовляв, що вже, не виганяти ж, пригостимо. У компанії не було звички ставити людей у незручне становище, особливо новеньких.
До ночі Іра й Степан вже їли й пили зі спільного столу, як свої. Сміялися, розповідали байки, співали пісні під гітару. Й треба визнати — вони були товариськими, веселими, без зарозумілості. Враження від них не було огидним. Але в Насті виникло якесь подвійне відчуття, наче їх використали.
Вона так і заснула з цим дивним почуттям. Не з обраАле Настя зрозуміла, що інколи варто просто відпустити такі речі – адже справжній відпочинок полягає не в тому, щоб рахувати чиїсь тарілки, а в тому, щоб бути поруч з тими, хто дійсно дорожить спільною радістю.
