— Мамо, ну що в мене може бути нового за один день? Навіщо взагалі дзвонити щодня? — спокійно й холодно кинув у трубку мій син. Моя рідна, єдина дитина.
Ці слова врізалися в пам’ять, як ніж у серце. Я йшла тоді парком із подругою — Ганною Миколаївною. Часто гуляємо разом, ділимся радощами, образами, хворобами. Звичайні розмови двох жінок похилого віку. Тоді задзвонив її телефон, вона відійшла, поговорила хвилин десять і повернулася сяюча.
— Невістка дзвонила, уявляєш? У онука перший зуб прорізався! Поки годувала — побачила. Старший онук пізніше зубки показав, а цей раніше, у Гра! Після прогулянки зайду до крамниці, куплю торт і піду до них — святкуватимемо. Сама запросила.
— І ви про це так довго говорили? — з заздрістю спитала я.
— Та не тільки про зуб. Про життя, про родичів, про дрібниці. Ми з нею майже щодень базікаємо. І з сином теж дзвонимось — він завжди знайде хвилинку. А з невісткою взагалі про все на світі говоримо, буває, почнемо з одного, а закінчимо іншим. Навіть не пам’ятаю потім, з чого почалося. У нас — як у рідних.
А в мене не так. У мене зовсім не так…
Мій син живе з родиною в тій самій квартирі, яку я йому залишила, переїхавши в село до покійного чоловіка. Працює, дружина в декреті з донечкою. Жодних конфліктів між мною й невісткою не було — усе було тихо, ввічливо. Але й близькості теж. А коли я намагаюсь її створити — натикаюся на холодну стіну.
— Мам, усе як завжди. Працював, їв, спав. Дружина вдома, все гаразд. Навіщо щодня дзвонити? — от і вся розмова.
Я не дзвоню їм з ранку до ночі. Не лізу. Просто хочу знати, як справи. Як росте онука. Як здоров’я. Але якщо дзвоню — син скидає: «Зайнятий». Або відповідає сухо, дратівливо. А якщо додзвонюсь до невістки — максимум «так», «ні» і «усе добре». Ні душі, ні тепла.
Іду з подругою — вона по дорозі в крамницю, торт купить, піде до своєї невістки в гості. У них свято. А в мене — тиша. Я навіть не знала, коли в моєї онучки перший зуб прорізався. Дізналася потім, від інших. Мені не сказали. Мене не запросили. Мої натяки на візит — ігноруються. Ніби не чують. Не розуміють. Або вдають.
Одного разу я наважилась. Зібрала волю в кулак, спекла шарлотку, надягла найкращу сукню й пішла без попередження. Невістка відчинила двері з виразом повної розгубленості. Ми з’їли той пиріг, так… але атмосфера була напружена. Холодна. Ніби я прийшла не додому, а в гості до малознайомих людей. Потім син підійшов до мене й тихо, майже вибачаючись, сказав:
— Мамо, будь ласка, наступного разу попередь, перш ніж приходити.
Попереджати? У свою власну кватирю? До сина? До онуки? До родини, заради якої я себе ламала все життя? Відмовляла собі у всьому, щоб йому було краще. А тепер — чужа. Непотрібна.
Два місяці я потім дзвонила, щоб домовитись про зустріч із онукою. Завжди були причини — «хворіємо», «незручно», «не вчасно». А потім виявилося, що батьки невістки живуть за кордоном і навіть по відеозв’язку з онукою не спілкуються. Але їхня дочка, моя невістка, не поспішає до них. Не сумує. Я розумію — вона така сама холодна. А син? Мій син став як вона. Відстороненим.
— Мам, ти завжди скаржишся. Усе тобі не подобається. Ти псуєш мені настрій своїми розмовами. У тебе ж є подруги — ось з ними й розмовляй. Я після твоїх дзвінків просто не можу зібратися. І взагалі — про що говорити щодня? — сказав він якось прямо. Без сорому. Без співчуття.
І ось тепер я сиджу сама у своїй тихій хаті. Без дзвінків, без гостей, без торта й без онуки. Я знаю, що якщо одного дня зі мною щось станеться, він навіть не дізнається. Хіба що хтось із знайомих не подумає йому подзвонити. Моя подруга живе життям своїх дітей і онуків, а я — у спогадах про те, як колись у мене був син, який кликав мене мамою з любов’ю… а тепер просто просить не дзвонити.
Ось і живу. Мовчки. З болем.
