**Занадто дорога брехня**
Олена мила ванну, коли в хату, мов буря, увірвався Богдан — з обличчям, спотвореним від люті й жаху.
— Що ти наробила?! — гримнув він, грюкнувши дверима.
Олена миттю випросталась і вийшла у передпокій.
— Що трапилося?! — здивувалася вона, дивлячись на нього з розгубленістю.
— Навіщо ти до неї ходила?! — гаркнув Богдан просто в обличчя.
— До кого? — Олена розплющила очі.
— До Марії! Я ж тебе попереджав! Благав не втручатися!
— Бодю, ти можеш пояс-нити нормально, що сталося?
— Ти їй розповіла?! Про нас?! — Богдан важко дихав, витираючи піт з чола.
— Так, розповіла. І вона мене зрозуміла, уявляєш? Сказала, що не заважатиме нашому щастю. А я вже вибираю весільну сукню — глянь, яка краса!
— Сукня? Весілля?! — Богдан вибухнув нервовим смішком. — Оленко, ти взагалі при своєму?
— Я думала, подякуєш мені, — щиро сказала вона. — Я ж зробила все, щоб тобі не довелося мучитися. Ти казав, що вона слабка, що вона розколиться, якщо ти підеш. Але вона виявилася сильною. І сама тебе відпустила.
Богдан повільно опустився у крісло, потім підвівся й подивився на Олену так, ніби бачив її вперше.
— Ти не розумієш… — він не договорив, схопив сумку та вийшов, не замкнувши дверей.
Він не міг піти від Марії. Ні зараз, ні коли-небудь. Бо саме вона витягла його зі дна, коли в гаманці в нього ледве лишалося жалкі п’ятсот гривень. Вона дала йому все: роботу, дах над головою, авто, статус. Те, про що він тільки мріяв, поки тьмяно жив із другом у комуналці.
Колись він був звичайним менеджером, жив від зарплати до зарплати, шкодував на їжу, щоб раз на місяць зайти до кав’ярні. Дівчата дивилися на нього, але все якось минало — або самі знімали кімнати, або їздили електричками з передмість. А йому хотілося іншого — гарного життя, достатку, смаку успіху.
Так він опинився у фітнес-клубі — за безкоштовним пробним заняттям. І там його погляд вчепився за Марію. Струнка, доглянута, впевнена. Старша за нього років на десять, але з таким шармом, що неможливо було спро-тивлятися. А головне — при грошах. У неї була власна справа.
Він зробив усе, щоб «випадково» зустрічати її частіше. І одного разу Марія сама запропонувала йому роботу — із зарплатою вдвічі вищою за попередню. А потім — житло. А потім — машину. А потім — він уже прокидався щоранку у її квартирі, їздив її авто, працював у її фірмі. За нього все вирішили. Залишалося лише погоджуватися.
Але звичка до доброго життя породила в ньому невдячність. Він почав думати, що заслуговує більшого. Так у його житті з’явилася Олена — молода, яскрава, вільна. Вони бачилися потай. Вона знала про Марію й хотіла, щоб він пішов. Він тягнув.
І ось, коли Олена повідомила, що вагітна, він просто зник. Не відповідав на дзвінки. А вона — пішла до Марії.
Але Марія не плакала. Не влаштовувала скандалів. Вона спокійно вислухала, подякувала й сказала:
— Якщо у вас буде дитина, вона має бути з вами. Я не заважатиму. Ані хвилини.
Коли Богдан повернувся додому, валізи стояли біля дверей. Марія передала йому ключі й побажала щастя. Він бурмотів, що Олена все вигадала, що це підстава. Але його ніхто не слухав. Він пішов — без роботи, без машини, без дому.
Кімнату в гуртожитку знайшов під вечір. За два тижні влаштувався у магазин — з пафосною посадою «менеджер залу», а насправді лише пояснював покупцям, чим один диван відрізняється від іншого. Олену він заблокував, написавши в останньому повідомленні: «Розбирайся сама».
Він не відчував себе винним. Для нього винуваті були всі — жінки, обставини, хто завгодно. Тільки не він сам.
Олена ж незабаром дізналася, що тест виявився хибним — вагітності не було. Але образа лишилася.
— Я йому вірила, — ридала вона подрузі. — А він мене використав.
— Оленко, ти доросла жінка, — похитала головою подруга. — І віриш у казки? У «хлопчика, на якому тримається вся фірма»? Ну не будь тряпичною лялькою.
— А я повірила…
— Ось саме. І дарма.
