Ціна однієї схованки: як Вітя ледь не лишився без дружини
Рита вийшла у двір розвісити випране білизну. День видався гарним, сонце гріло по-літньому, і все сохло миттєво. Вона звичним рухом глянула через паркан — у двір до сусідів. Там, метушачись із кута в кут, нервувато щось шукав Вітя. Видно було, як він заглядає під ґанок, шастає у сараї, перевіряє під лавою.
— Вітю, ти що там загубив? Вчорашні згадки? — з усмішкою жартнула Рита.
Але чоловік навіть не обернувся, махнув рукою і зник у хаті. Рита знизала плечима і хотіла вже йти назад, та не встигла переступити поріг, як двері рвонулися навстіж, і всередину вбігла заплакана Світлана — дружина Віті.
— Світланко, що трапилося?! — з тривогою підскочила Рита.
— Як він міг? — ридаючи, повторювала сусідка. — Як взагалі міг таке подумати?!
Рита збентежено гладила подругу по плечу, не розуміючи. Адже у них завжди була ідилія — ні скандалів, ні докорів, лише квітучі клумби та запах домашньої випічки з вікна.
Світлана з Вітею жили в приватному будинку на околиці Житомира. Дим — мов із листівки: літом увесь у квітах, зимою — акуратно розчищені стежки. Донька вже заміжня, син Іван закінчує технікум. Вітя працював інженером, Світлана — швачкою на місцевій фабриці. Сусіди — Рита та Олесь — давно з ними дружили, разом святкували, помагали один одному.
Була в Віті одна звичка — він обожнював робити схованки. Гроші ховав у найнесподіваніших місцях: у коморі, під клумбою, навіть під дошкою у альтанці. Не тому що ховав — просто так спокійніше. А потім забув, де сховав, і починав панічні пошуки.
Світлана про це знала. Колись у молодості лаялася, потім махнула рукою — не перевиховаєш. Ніколи не брала його гроші, навіть якщо знаходила випадково. Двадцять шість років шлюбу навчили її мудрості.
Того ранку Рита знову побачила, як Вітя метушиться по двору, шукаючи чергову «схованку». Вона, сміючись, пожартувала:
— Знову гроші загубив, дурень?
Та не минуло й півгодини, як у її хату ввірвалася Світлана — з червоними від сліз очима. Рита посіла сусідку, налила чаю, поставила печиво.
— Уяви, — схлипуючи, вимовила Світлана, — він звинуватив мене, що я вкрала його гроші! Сказав: «Ти знайшла, забрала і мовчала!» Це ж Вітя! Той самий, що завжди казав: «Ти в мене — свята». А тепер я злодійка?! Я ж ніколи не торкалася його схованок, хоч сто разів на них натикалась!
Рита ахнула. Такого від Віті вона не чекала. Світлана — тиха, турботлива, серцем золота жінка. Її образити — все одно, що плюнути у святиню.
— Світланко, не переймайся. Він сам згадає, знайде свої «схованки» і на колінах прощення проситиме.
— Та мені не треба! У мене через тиждень відпустка — поїду до мами у село. І не повернуся! Нехай живе сам — зі своїми грошима!
А Вітя тим часом бігав по селищу, шукаючи не лише гроші, а й дружину. Забіг до магазину — там працювала Наталка, подруга Світлани.
— Наталко, Світа не заходила?
— Ні, не бачила. Що, господарку загубив? Повернеться. Вона ж не з тих, що кидають.
Вітя пішов додому, а по дорозі зустрів сина. Іван йшов з Марічкою — своєю дівчиною. У неї в руках був розкішний букет червоних троянд.
— Марійко, день народження? — спитав Вітя, згадавши, що нещодавно син просив грошей на подарунок.
— Так, дев’ятнадцять! А ввечері йдемо з друзями в кафе, — радісно відповіла дівчина.
Вітя усміхнувся, але в душі защеміло. Він точно пам’ятав — грошей синові не давав. Звідки тоді букет?
Зателефонував йому:
— Ване, де взяв гроші на подарунок?
— Тату, я вчора випадково знайшов на веранді — під коробкою. Шукав рюкзак, а там конверт. Зрозумів, що твоя схованка. Хотів сказати потім…
Вітя замовк. Від сорому та полегшення стиснув телефон:
— Ну добре, сину… Не ображай Марійку.
Тепер головне — знайти Світлану. І благати прощення.
Забіг до сусідів. Олесь лагодив калітку, побачив Вітю — засміявся:
— Ну ти й накоїв, брате. Світа у нас, Рита її заспокоює. Ну й видумав — звинуватити дружину у крадіжці. Та тобі ще пощастило, що вона не в чемодані.
— Та знаю… — провинився Вітя. — Все, іду миритися. А схованка, доречі, у Вани пішла на квіти для дівчини.
— Молодець парень! — з ганку гукнула Рита. — А ти тепер думай, чим Світлану вмовити!
Вітя задумався, побіг додому, зібрав усі свої «секретні» конверти, сів у машину і поїхав. За годину повернувся — з маленькою чорною пакеткою.
Підійшов до Світлани:
— Пробач, дурень я. Не знаю, як мівін таке подумати. Повертайся, прошу.
Світланка глянула йому в очі, а далі не витримала — розплакалася і пригорнулася до нього, бо без Віті їй було б так само пусто, як йому без неї.
