**Розплата за жарт**
П’ятнадцять років разом. Звичайна сім’я з Харкова: Тарас і Оксана, двоє дітей — Данило й Софія. Щирі, гармонійні, з міцними зв’язками та доброю славою серед знайомих. Усі вважали їх ідеальною парою. Жили мирно, без скандалів, з повагою й теплом. Здавалося, щастя назавжди оселилося в їхньому домі.
Тарас був жартівником від природи. Його пристрасть — розіграші. Та не невинні, а такі, що аж волосся дибом стає.
Він міг підкласти у цукеркову обгортку шматок пластиліну — такого самого кольору й форми. Або начинити печиво зубною пастою. Бувало, наливав соєвий соус у пляшку від «Колока», ніби це газований напій. Одного разу гості, сподіваючись на ніжний крем у тістечку, отримували глиняну масу. Тарас реготав до сліз, а решта — не завжди.
— Тарас, благаю, — не раз просила Оксана. — Хай хоча б ювілей пройде тихо. Без твоїх витівок.
— Гаразд, клянусь, жодного жарту, лише свято, — пообіцяв він у день їхнього хрустального весілля.
Дім готувався до гостей. Оксана готувала на кухні, діти прикрашали вітальню. Тарасу дали довгий список продуктів, і він вирушив до супермаркету. Повернувся через годину. Але біля будинку його чекав перший сюрприз — на його місці хтось запаркував авто.
Побурчавши, він кинув записку порушнику та поставив машину у дворі. Тяжкі пакети, але спішив — без цих інгредієнтів стіл не зібрати.
Піднявся. Дістає ключ — не повертається. Піт виступив на лобі. Дзвінок лунав чужим тоном, не тим, що був раніше. Двері відчинилися…
Перед ним — незнайома жінка у халаті та з бігуді.
— Ну нарешті! Ми вже весь «Великий Льох» обдзвонили! Де продукти? — сердито кинула вона.
Тарас остолбенів.
З’явився чоловік жінки — огрядний, добродушний дядько на ім’я Петро.
— Марічка, мабуть, кур’єр.
— Скільки з нас? Де чек? — Марія вже рилася у пакетах.
— Вибачте… — голос Тараса задрижав. — Це ж моя квартира. Вулиця Сонячна, 24, квартира 35?
— Так, все вірно. Ми купили її п’ять років тому у жінки з дітьми. Здається, її звали Оксана, а дітей — Данило й Софія.
Тарас ледь не випустив пакети. Серце стиснулося. Він показав прописку у паспорті. Усе правильно — квартира 35.
— Заходьте, подивіться, — запропонувала Марія.
Він увійшов… і опинився у чужому житлі. Меблі не ті. Стіни іншого кольору. Нічого рідного. Голова закрутилася. Він сів на стілець. З’явилися діти Марії — одного віку з його. Сміх, голоси, галас. Наче марення.
Він дістав телефон. Подзвонив Оксані.
— Оксанко… що коїться? Де ти? Чому в нашій квартирі чужі люди?
— Оксану, йдеш? — почувся чоловічий голос на тлі.
— Зараз, любый! — весело відповіла вона. Потім у трубку: — Хто це?
— Оксано! Це я, Тарас!
— Хто? Тарас? Ти жартуєш? П’ять років тебе не було, і раптом — привіт?
— Які п’ять років?! Я вийшов у магазин на годину!
— Ти пішов у день ювілею та зник. Навіть листочки. Я продала квартиру, сама не впоралася. Діти виросли. У нас нове життя. Я заміжня. Ми живемо в будинку чоловіка…
— Почекай! Що ти несеш? — сльози душили його. — Це жарт? Ви мене розігруєте?
— Ні, Тарасе. Це ти роками жартував з нас. Але сьогодні ти спробував власне лікування…
І тут… у кімнату увійшли діти, Оксана, сусіди, друзі. З реготом та оплесками.
— Сюрприз! — скрикнули усі.
У Тараса підкосились ноги. Він оглянув кімнату — знайомі обличчя. Немов у виставі.
— Це був розіграш, — пояснила Оксана. — Готувалися півроку. Хотіли, щоб ти відчув, як це — бути жертвою жартів.
— Ви… божевільні… — прошепотів він, тягнучись за валеріанкою.
— Знайомся, це Петро й Марія. Артисти з театру. Вони чудово зіграли.
— А дверний замок? А дзвінок?
— Петро — золоті руки. Він замінив і те й інше. Усе за сценарієм.
— А голос у трубці?
— Мій брат Борис. Він говорив крізь хустку, щоб ти не впізнав.
Тарас повалився на ліжко, а Оксана піднесла йому келих води.
— Мам, — прошепотів Данило, — може, ми перестаралися?
— Сподіваюся, тепер він зрозуміє. Думаю, жарти скінчаться.
І він дійсно зрозумів. Назавжди.
