Давно це відбулося, але досі я згадую той день, коли застаріле дзеркало стало причиною примирення.
Оксана повернулася додому пізно. У хаті було незвично тихо. Ні голосу чоловіка, ні звичного на́рікання матері.
— Мамо? Іване? — покликала вона, зазираючи до кімнат. Пусто.
«Чоловік, мабуть, у майстерні, — подумала вона. — А мама?.. Невже справді образилась і пішла?»
Вона накинула кожушанку і вийшла у двір. З розчиненого дверима комора випливало жовте світло, лунали голоси. Зайшовши всередину, Оксана завмерла.
Іван і її мати, Гафія Василівна, щось жваво робили біля старого дзеркала. Чоловік лагодив раму, а теща, зав’язавши хустку і надівши старий фартух, щось із захопленням пояснювала.
— Тільки подивись, як заграло дерево! — захоплювалася Гафія Василівна. — У тебе справді золоті руки, Іване!
— Та годі, Гафіє Василівно… Так, дрібниці.
— Дрібниці? — фукнула теща. — Та це ж справжній скарб!
Оксана сіла на лавку, не вірячи очам. Ще вранці вони ледве не посварилися навіки…
Усе почалося з того, що Гафія Василівна переїхала до них «тимчасово» після закриття лікарні, де жила останні два роки.
— Мамо, це лише на пару тижнів, — запевняла Оксана чоловіка. — Поки у них не відремонтують.
— Пара тижнів, — похмуро відгукнувся Іван. — А жити з нею мені.
Він ходив по хаті, стиснувши кулаки, а потім раптом зітхнув:
— Може, знімемо їй кімнату? Якраз маю отримати додаткові гроші…
— Ти з глузду з’їхав? — обурилася Оксана. — Щоб потім усі роки слухати, як рідна дочка виставила матір?
Дзвінок у двері порушив тишу. Гафія Василівна, як завжди, прийшла на годину раніше, «аби оглянутися».
З порога вона почала огляд:
— Оксанко, дитинко, у вас облицювання зовсім полиняле… А ця поличка? Іване, ти б хоча б цвяхи підкрутив!
Іван мовчки пішов у сіни.
За перший тиждень теща переставила меблі, вимила кухню до блиску, перебрала посуд і… дісталася до чоловікових паперів.
— Гафіє Василівно! — підвищив голос Іван, не знайшовши потрібну папку. — Де мої документи?
— Викинула, — беззлобно пожала плечима теща. — Зім’яті якісь. Усе переклала у нові. І за алфавітом!
Іван мовчазно вийшов, грюкнувши дверима.
Оксана намагалася зосередитися на роботі, але думки постійно поверталися додому. Мати — принципова, чоловік — упертий… А між ними — вона.
Після роботи вона негайно попрямувала додому. У хаті нікого не було. Спочатку вона злякалася. А потім почула голоси в коморі.
І ось зараз вона сиділа, не вірячи очам: ці двоє, що ще зранку ледве не розірвали один одного, тепер обговорювали лаки та пропитки, сміялися, як старі знайомі.
— Мамо? — несміливо покликала вона.
— О, прийшла! — сяяла Гафія Василівна. — Дивись, які в Івана умільні руки! А я ще бурчала, стара…
Вона дістала з полиці тарілку з варениками:
— Ось, наліпила. Ішла миритися, а тут… знайшла спільну мову!
— Ти не уявляєш! — підскочив Іван. — Твоя мати знає все про старовину! А я голову ламав, чим раму обробити, а вона каже: «додай льняної олії», — і все засяяло!
— Мамо? — Оксана дивилася з подивом. — А ти ж завжди у відділі торгівлі працювала…
— Та так, на дозвіллі, — махнула рукою Гафія Василівна.
— Та ну! — Іван схопив розписану скриньку. — Поглянь, як вона забарвила! Я б і за місяць не додумався.
— У вас у селі багато такого? — раптом зацікавився він.
— Та комора забита! Шафи, столи, лавки… Приїдете — побачите!
— От і приїдемо! — повернувся він до дружини. — Оксано, поїдемо до мами влітку! Уяви, скільки можна витягти з тієї старовини!
Гафія Василівна сплеснула в долоні:
— Правда? Приїдете?
— Обов’язково!
Вони сіли за стіл, накритий рядном. На ньому стояли вареники, глек із узваром, глечик меду.
— Поїмо — і покажу вам ще один секрет, — підморгнула теща. — У мене є ідея, як оформити цю раму.
Оксана дивилася на них — таких різних і таких рідних. І в грудях стиснуло: буває ж таке… Інколи щастя ховається у найнесподіваніших місцях — наприклад, у старій коморі, де пахне олією і деревом, і де зять із тещею знайшли спільну мову.





