Оксана Волинець не розуміла, чому її так вабило до вокзалів. Може, тому що потяги не запізнюються — відходять за розкладом, навіть якщо ти не готовий. А може, тому що на перонах дихалося легше: шум, рух, обличчя незнайомців. Ніхто не дивився занадто довго. Ніхто не ставив зайвих питань. Все було мимольотним, ніби саме життя тут — лише пересадочний пункт. У цій швидкоплинності було щось заспокійливе. Тут ніхто не знав, ким ти була до цього ранку. Ніхто не питав про почервонілі очі чи тремтливі руки.
Тричі на тиждень, після зміни у лікарні, вона приходила до вокзалу у Києві. Купувала чай у паперовому стаканчику, брала паляницю та сідала біля ві́кна у залі очікування. Іноді просто сиділа, відчуваючи тепло чашІноді вони сиділи вдвох на пероні, тримаючись за руки, дивлячись, як потяги зникають у далині, і знаючи, що тепер блукання для них обох нарешті закінчилися.
