— Вже не можу більше! — скрикнула Оксана, кинувши сумку на ліжко. — Хочу на море! Лежати цілими днями під сонцем, а вночі — на танці до зорі. Щоб музика, напої, і жодної думки про роботу!
Дмитро усміхнувся. Він давно звик до її емоційних вибухів. Оксана була дівчиною непростою: гостра на язик, з дотепним гумором, інколи навіть колюча, але завжди щира. Вона не грала ролей, не надягала масок — з нею було легко. Найголовніше — біля неї можна було просто бути собою.
Познайомилися вони кілька місяців тому, і з тих пір Дмитро ніби почав дихати навіть простіше. Жодних натягнутих пауз, жодної неправди — лише затишок і відчуття, що поряд саме та людина, з якою хочеться залишитися. Назавжди.
— Що трапилося на роботі? — тихо запитав він, підійшовши ближче.
— Усі мене докололи! «Оксана зробіть, Оксана принесіть!» — немов інших імен не існує. Сьогодні ледь не відправила директора куди подалі! Якби не стрималася — уже б шукала нову роботу…
— Тоді тобі точно потрібен відпочинок, — засміявся Дмитро. — Можемо махнути кудись, хоч і не на море.
— Та куди? Максимум — один вихідний. Який сенс у відпустці на один день?
— А поїхали до села, до бабусі? Там повітря таке, що від однієї прогулянки висипаєшся. І пиріжки! Тільки з печі…
— До села? — Оксана здвигнула брови. — Серйозно? Я ж ніколи в селі не була.
— Як це — ніколи?
— Ну от так. Усі мої — з міста. Навіть корів у живу бачила лише на пакеті з молоком.
— Тоді точно треба поїхати! Ти навіть не уявляєш, як там гарно. Річка, піч, зорі вночі, вогнище…
— Ой, Дмитре, мені б твоїй ентузіазм. Чесно кажучи, бабуся мене трохи лякає.
— Даремно. Моя бабуся — справжній скарб. Нагодують тебе так, що й на місяць вистачить, напоять чаєм з м’ятою — і більше ніяких питань.
— Ну, якщо пиріжки — це аргумент… — Оксана посміхнулася. — Тоді добре. Але з однією умовою: якщо мені не сподобається — купуєш мені новий гардероб. Бо після бабусиних смаколиків у старий я точно не влізу.
Він сміявся, а вона й досі не розуміла — сміятися їй чи почати хвилюватися.
Дорога виявилася не простою. Останні кілометри їхній автомобіль трясло по розбитій ґрунтовці. Але Дмитро був спокійний. Оксана ж нервово визирала у вікно, очікуючи побачити перекособочені хліви, купи гною та гусей, готових накинутися на чужинця.
Але все виявилося інакше. Село було великим, охайним, з асфальтованими вулицями, магазинчиками. Навіть корів поки що не було видно. Зате бігали босі діти, жінки з акуратними зачісками, чоловіки, що мирно базікали біля хат.
Бабуся зустріла їх, ніби чекала все життя. Обняла Оксану, наче рідну, закрутилася, посадила за стіл. А стіл аж тріщав: борщ, вареники, сало, пиріжки, узвар.
Оксана остовпіла. Де та бабуся, що буде суворо мовчати за вечерею? Де той сільський лад, який лякав її з дитинства?
Дмитро світився від щастя: він і знав, що так і буде.
Після обіду він повів Оксану до річки. А там — справжнє диво. Вода — прозора, діти плескалися, чоловіки смажили шашлики, жінки розстилали килими. Ніхто не сварився, ніхто не поспішав. Лише сміх, вітер і запах диму.
Ввечері Оксана заснула, ледь торкнувшись подушки. Ранок розбудив її сонячними променями — віконниці в бабусі були легкі, майже прозорі. Дівчина підвелася, накинула светрик і вийшла надвір. І завмерла.
Перед нею рожевіло небо, сонце тільки піднімалося над обрієм. Десь далеко мукали корови, співали птахи, пахло росою, травами, чебрецем. Уся земля, весь простір навколо дихав спокоєм. Оксана зняла капці й ступила босою ногою на мокру від роси траву. Стояла й мовчала. Душа очищалася.
— Я тебе вже загубив, — почулося за спиною.
— Прокинулася… Вийшла. Тут так тихо, так легко… Я ніколи не відчувала такого спокою.
— Подобається?
— Дуже. Ми ще приїдемо?
— Звісно. Ще не раз.
Оксана обняла його міцно-міцно. Усередині ніби щеміло від щастя. Їй більше не хотілося на море. Вона знала: свій спокій, свою наснагу вона знайшла саме тут. І повертатиметься знову і знову — туди, де навчаєшся дихати наново.
