Сталось так, що після того, як не стало мого першого чоловіка, я вирішила, що почну жити виключно для себе. Діти вже дорослі, в кожного своя сім’я. Ми з чоловіком свого часу постарались для того, щоб поставити їх на ноги. Синові купили квартиру, а доньці допомогли побудувати будинок за містом. Мій чоловік багато працював й залишив нам з дітьми гарний спадок. Я й досі кохаю його, але розумію, що не можу постійно оплакувати втрату, адже потрібно жити далі.
Зараз мені п’ятдесят один. Вже не молода, я це й сама розумію. Але я не збираюсь перетворюватись у бабусю, хоч і маю трьох онуків, яких безмежно люблю. Ми з ними бачимось кілька разів на тиждень, ходимо в кіно або кафе, гуляємо та граємось. Але весь інший час я проводжу у власне задоволення. Ходжу у спортзал та басейн, відвідую косметолога. Нещодавно навіть скористалась послугами персонального стиліста, який допоміг мені оновити гардероб та дещо змінити стиль.
Не хочу вихвалятись, але на свій вік не виглядаю. Всі, хто вперше мене бачить, говорить, що мені не більше сорока. Звичайно, увагою протилежної статі я не обділена. Зі мною часто знайомляться чоловіки різного віку. А нещодавно я почала зустрічатись з Андрієм. Йому тридцять шість. Він говорить, що його наша різниця у віці не лякає, а я йому справді подобаюсь. Зізнатись, мене до Андрія теж тягне, адже він мудрий не за роками. У нас все могло б скластись чудово, якби не діти.
«Ти на старості років геть здуріла, – кричить мені син, – твій Андрій тільки на шість років старший за мене, це неподобство.»
«Ти забула нашого батька, – каже донька, – ніколи не думала, що ти так швидко знайдеш йому заміну.»
Дійшло до того, що діти сказали, що якщо ми з Андрієм продовжимо зустрічатись, вони від мене відмовляться. Мені їхня позиція не зрозуміла, адже Андрій – не альфонс, йому мої гроші не потрібні, він сам – бізнесмен, тому фінансово забезпечений більше, ніж я.
Я розумію, що діти ревнують, але ж я не зобов’язана до кінця життя бути сама тільки тому, що не стало чоловіка. Врешті-решт, я ще молода жінка й теж хочу бути щасливою.
«Якщо тобі сумно, – нещодавно сказала мені донька, – приходь з онуками допомагати.»
А я не хочу залишок життя провести, міняючи онукам підгузки. Я хочу бути щасливою. Й вважаю, що маю на це право!
