Будинок, де лишилася любов
Ігор переїхав у сусіднє село і відразу вирішив будувати власний дім. Старий хатчина, що дістався від тітки по матері, став тимчасовим прихистком. Він працював, не розгинаючи спини: добудовував веранду, перекривав дах… І от одного разу побачив — по порошній дорозі від зупинки йшла струнка жінка з торбою в руках. Марічка. Така міська, охайна, з гордою поставою.
— Ось би таку за дружину, — мигнуло в нього в голові.
За кілька днів він зустрів її біля сільмагу. Просто підійшов і сказав:
— Я Ігор. Знаю, ви — Марічка. Може, познайомимось?
Марічка зніяковіла. Такий чоловік, молодий, дужій, і цікавиться нею, жінкою, яка вже багато побачила. Але Ігор був наполегливий, добрий. І вони почали зустрічатися. А через рік сталося те, чого Марічка не очікувала — він запропонував їй руку й серце. Подарував перстень. Справжній, золотий, з камінчиком.
Марічка не вірила своєму щастю. Адже їй було вже п’ятдесят вісім, а Ігор молодший на три роки. Жили вони удвох, син давно переїхав у іншу область — там навчався, одружився, там і лишився. Онуці — п’ять, приїжджають рідко, але Марічка чекає кожного дзвінка, кожної фотки.
Того вечора вона сиділа біля вікна. У борщі вже охололи ложки, а на серці — тривога. Ігор зранку пішов у поле — сівба. Казав, що сьогодні мають закінчити. А його все не було.
Вона згадала своє дитинство. Старша з шести, у тісній хаті з батьком, матір’ю й старою бабусею. Все господарство на її плечах, гривень — ледве вистачало. Іграшок не було. Навіть ялинки на Різдво не ставили — уперше Марічка побачила її лише у школі. Там же вперше відчула радість — блискучі кулі, колядки, дитячий сміх…
А потім — як грім: не стало батька. За два місяці — бабусі. Мати лишилася одна з шістьма дітьми. Марічка тоді навчалася у третьому класі. Її дитинство скінчилося. Вона стала замість бабусі: готувала, прибирала, доглядала за молодшими. Її рука лишилася пошкодженою після падіння з горища — пальці так і не слухалися, але вона не здавалася.
Після восьмого класу вступила до училища. Там, уперше в житті, почувалася щасливою: подруги, похвала від викладачів, навчання. Вона стала майстринею з пошиття, все робила майже однією рукою. Її навіть за кордон возили — найкращих десять учнів, і вона серед них.
Але мати не підтримала її мрію про шлюб — з Петром, добрим хлопцем із училища. Сказала: «Навіщо тобі це, самотність — твоя доля». І, мабуть, ті слова щось зламали…
Після закриття фабрики довелося повернутися в село. І там вона побачила Ігоря.
І ось вони разом. Вже багато років. Збудували дім. Виховали сина. І зараз — просто чекає, коли відчиниться калітка.
І вона бачить — йде! Ігор, стомлений, але усміхнений:
— Марічко, усе! Сівбу закінчили. Завтра нарешті відпочинемо…
І в цих словах було стільки тепла, що всі давні болі, зради, втрати розчинялися. Вона знала — нарешті її життя належить їй. І в ньому — любов.
