Ось історія, адаптована для української культури:
З того дня, як Марійка вийшла заміж, минуло чимало років. І з кожним роком між нами ставало все більше порожнечі. Здавалося, вона просто викреслила нас зі свого життя. Дзвонила рідше, приїжджала ще рідше. А коли бачились, її очі були холодними й далекими.
Тої п’ятниці я довго вагалась, чи набирати її номер. Ми з Миколою планували скромно відсвяткувати нашу річницю — тридцять років разом. Хотілося просто зібрати родину, спекти шашлик, посидіти за одним столом. Хотілося тепла, рідних голосів, хоч на кілька годин…
— Але? — нарешті відповіла Марійка, задихавшись.
— Марусенько, це мама. Ти що, у спортзалі знову? Можна поговорити?
— Ні, мам, я машину Степанові мию.
— А чому ти?
— А хто ж, мам? На мийку везти — 300 гривень. Я ж не з кришталю.
— Ну, добре, донечко… Я ось до чого — приїжджайте з Степаном у неділю до нас. У нас з татом річниця. Посидімо, побалакаємо…
— А чого це ви раптом вирішили святкувати? — усміхнулася вона. — Сивина в голову — чорт у ребро?
— Тридцять років, Марійко. Як не відзначити?
— Пробач, мам. Не вийде. Нас запросили на весілля — друг Ярика жениться. Весілля-то одне, а у вас річниці ще будуть.
Я стиснула трубку, намагаючись не показати, як у грудях уже клекотить образа.
— Шкода… А ми так чекали…
— Ми теж, мам. Але як людям відмовити? Не ображайся, ми обов’язково вас потім привітаємо.
— Ну добре, — прошепотіла я, — подзвоню твоєму братові.
Андрійко теж не зміг. У нього були свої плани. Коли я поклала трубку, сльози пішли самі собою. Як у дитини, якій не дали цукерку. Як у матері, яку забули.
— Любонько, що трапилось? — увійшов Микола і побачив, як я тихо плачу на кухні.
— Нічого, Коля… Просто діти не приїдуть. А я, дурна, мріяла — зібратись усім разом…
— Ну, годі. Це наш день. Ми з тобою — і цього достатньо.
Вночі я не могла заснути. Образа давила. Всередині кричало: «Чому? Чому я їм не потрібна? Невже ми мало зробили? Ми їх вивчили, дали житло, допомагали, як могли… А тепер — чужі…»
— Любо, — шепотів Микола, — у них своє життя. А в тебе є я. І я — тут.
— А мені пусто, Коля… — лише й вимовила я. — Ти на роботі цілими днями, а я сама…
Наступного дня він прийшов рано, раніше звичного. Посміхнувся.
— Щось трапилось?
Він дістав з-за спини величезний букет.
— Це тобі. А завтра ми їдемо на озеро. На тиждень. Тільки ти і я.
Будиночок був як із казки: дерев’яний, з видом на озеро, квіти навколо, спів пташок. Вранці я прокинулась від аромату — вся ліжко була всипана пелюстками. У куточках висіли повітряні кульки, а на дзеркалі сяяв напис: «З річницею, кохана!»
Я ледве стримала сльози щастя. А коли виглянула у вікно — побачила Миколу з кошиком у руках. Він підійшов, відкрив його — і звідти почулося тихе «няв». Маленький рудий клубочок, пухнастий і смішний, дивився на мене.
— Ну що, візьмеш нового члена родини? — посміхнувся він, як хлопчина.
— Коля… Це найкраще свято в моєму житті…
Ми провели тиждень, як у медовому місяці. Сім днів, а спогадів вистачить на ціле життя. А коли повернулися — телефони розривалися.
— Мам! Де ви пропали?! Ми вам дзвонили, шукали! Телефон не працює!
— Спокійно, донечко. Ми з татом відпочивали. Маємо ж право трохи пожити для себе?
— Звичайно… Просто ти не дзвонила, не хвилювалась…
— Тепер твоя черга хвилюватися. А ми з татом вирішили пожити для себе.
— Для себе? Мам, ти це серйозно?
— У нас з татом — медовий місяць. І нам зараз не до вас.
Минув рік. Ми з Миколою живемо по-новому. Він звільнився, ми стали економнішими, але щасливішими. Діти стали уважнішими, дзвонять, приїжджають. А ми дивимося одне на одного — і дякуємо долі за те, що не дали себе забути. Що згадали: у цьому житті найголовніше — МИ.
