До сліз… МАМА
Матірі — сімдесят три. Дрібненька, згорблена, з руками, що вічно чимось зайняті, і поглядом, де втома переплітається з теплом. Вона простягає мені пакет і провиниться усмішкою:
— Тут груші, Оленко. Не дуже гарні, але свої. Без хімії. Ти ж любиш, так? Візьми, будь ласка.
Я беру. Звісно беру. І ряжанку теж беру, бо мама завжди «випадково залишає одну скляночку», якщо знає, що я завітаю.
— Ти ж не відразу їдеш, ще повечеряєш з нами кілька разів… — додає вона тихо, майже з надією.
Я сідаю в авто. Заводлю двигун.
Знову кудись їду. Знову тікаю. Робота, зустрічі, справи, міста, годинники, поспіх… Усе важливе, усе термінове. Заїжджаю до мами лише тоді, коли вже все зроблено — між кавою з подругами і сеансом масажу, між презентацією і перельотом.
Приїжджаю не з порожніми руками — везу їй рибу, сир, солодощі. Питаю, як у них з батьком справи. Слухаю неуважно, перебиваю, іноді навіть з іронією — ну які в них справи в їхнім віці? Живу поряд, але окремо.
Мама неодмінно скаже, що я «завжди роздягнена», що горло треба берегти, що кашель через «відкриту куртку», і що працюю я занадто багато. Вона повторить, що життя — так, важке, і що все розуміє, і нічого страшного, що я не часто буваю.
А живемо ми в сорока кілометрах одне від одного.
Дзвоню їй майже щодня. Вона розповідає неспішно, детально:
— На ринку помідори подорожчали. А у твоєї сестри в селі все важко, сама тягне господарство. Петрушку після дощу знову рубати треба. А кіт наш, Барсик, око розбив, не зрозуміємо, де швендя́в…
Я слухаю. Іноді — лише з ввічливості.
Здається, в її житті нічого важливого не відбувається.
Я дратуюся, коли вона скаржиться на серце, а до лікаря йти не хоче. А що я можу? Я ж не лікар! Кажу їй: «Мамо, ну будь ласка, сходи! Ну я ж не знаю, що тобі пити!»
А раптом вона зовсім інакше, тихо:
— А кому ж ще пожалітися, доню, як не тобі?..
І у мене пальці завмирають на трубці.
Бо це правда. Бо я — її людина. Єдина справді рідна.
І ось я, забувши все на світі, зриваюся. Несуся до неї. Без попередження. Без плану. Просто тому, що треба.
А вона — наче чекала. Вже на порозі з рушником. Вже смажить рибу. Тато ріже кавун, дістає пляшку домашнього вина:
— Молоде. Тільки недавно добродило, — каже він з гордістю.
Я від вина відмовляюся — за кермом. Він киває, наливає собі. Ми сміємося. Гучно, від щирого серця.
Мені холодно. Я вкриваюся маминою теплою кофтою. Вона одразу ж кидається вмикати духовку:
— Зараз нагріємо кухню, щоб не мерзла.
І я знову маленька. Знову — та дівчинка, у якої все добре. Яку люблять. Яку годують вечерею. Ради якої гріють повітря в хаті.
Усе смачне. Усе тепле. Усе — по-справжньому.
Мамо, рідненька…
Ти тільки живи.
Довго. Дуже довго.
Бо я не знаю, як це — жити, не чуючи твого голосу в трубці.
Бо я не знаю, як це — без твоєї кухні, де ти завжди намагаєшся зробити мені тепло.
Бо, що б не коїлося у світі — у мене має бути точка опори. І цією точкою завжди була ти.
Мамо.
Просто будь.
