Ой, слухай… МАМА
Мамі – сімдесят три. Невпинна, згорблена, з руками, що завжди чимось зайняті, та поглядом, де втома переплітається з ніжністю. Вона простягає мені пакет і винувато посміхається:
— Тут сливи, Оленко. Не дуже гарні, але свої. Без хімії. Ти ж любиш, так? Візьми, будь ласка.
Я беру. Звичайно беру. І ряжанку теж беру, бо мама завжди “випадково залишає одну пляшечку”, коли знає, що я завітаю.
— Ти ж не одразу їдеш, ще повечеряєш з нами пару разів… — додає вона тихо, майже з надією.
Я сідаю в авто, завожу двигун.
Знову кудись спішу. Знову втеча. Робота, зустрічі, справи, міста, годинники, метушня… Усе важливе, усе термінове. Заїжджаю до мами лише тоді, коли вже все зроблено — між кавою з подругами та сеансом масажу, між презентацією та перельотом.
Не з порожніми руками — везу їй оселедця, сир, цукерки. Питаю, як у них із батьком справи. Слухаю неуважно, перебиваю, іноді навіть зі зневагою — ну які в них справи у їхньому віці? Живу паралельно.
Мама неодмінно скаже, що я “завжди роздягнена”, що горло треба гріти, що кашель через “розстібнуту куртку”, і що працюю я забагато. Вона повторить, що життя — так, важке, і що все розуміє, і нічого страшного, що я рідко буваю.
А живемо ми за п’ятдесят кілометрів одне від одного.
Я дзвоню їй майже щодня. Вона розповідає повільно, детально:
— На ринку цибуля подорожчала. А у твоєї сестри в селі важко, сама все тягне. Петрушку після дощу треба знову зрізати. А кіт наш, Барсик, лапу пошкодив, не зрозуміємо, де шкандибав…
Я слухаю. Іноді — лише з виховання.
Мені здається, що в її житті нічого важливого не відбувається.
Я дратуюсь, коли вона скаржиться на серце, а до лікаря йти не хоче. А я що можу? Я ж не лікар! Я їй кажу: “Мамо, ну будь ласка, сходи! Ну я ж не знаю, що тобі приймати!”
А вона раптом зовсім іншим тоном, тихо:
— А кому ще пожалітися, доню, як не тобі?..
І у мене пальці дерев’яніють на трубці.
Бо це правда. Бо я — її людина. Єдина справді рідна.
І ось я, забувши про все на світі, зриваюся. Лечу до неї. Без попередження. Без плану. Просто тому, що треба.
А вона — наче чекала. Вже на порозі з рушником. Вже смажить рибу. Тато ріже кавун, дістає пляшку домашнього вина:
— Молоде. Щойно перебродило, — каже він із гордістю.
Я відмовляюся від вина — за кермом. Він киває, наливає собі. Ми сміємося. Гучно, від душі.
Мені холодно. Я кутаюся в мамину теплу кофточку. Вона миттєво біжить включати піч:
— Зараз прогріємо кухню, щоб не мерзла.
І я знову маленька. Знову та дівчинка, у якої все добре. Яку люблять. Яку годуватимуть вечерею. Ради якої грітимуть повітря в кімнаті.
Все смачно. Все тепло. Все — по-справжньому.
Мамо, рідненька, люби…
Ти просто живи.
Довго. Дуже довго.
Бо я не знаю, як це — жити, не чуючи твій голос у трубці.
Бо я не знаю, як це — без твоєї кухні, де ти завжди стараєшся зробити мені загатки.
Бо що б не сталось у світі — у мене має бути точка опори. І цією точкою завжди була ти.
Мамо.
Просто будь…
