Цього дня я згадала, як усе починалося. Коли я вперше побачила Андрія, здавалося, нарешті знайшла свою долю. Він був таким, про яких казки складають — уважний, ніжний, турботливий. Він не просто цікавився мною — він дихав мною. Дзвінки щоранку: «Як спалося?», «Не забудь шапку», «Ти вже снідала?» Якщо на дворі хмарилося — він уже чекав біля метро з парасолькою. На робочому столі щодня з’являлися квіти — то мальви, то соняшники, то барвінки. Подруги заздрили, а я не могла повірити у таке щастя.
Він огортав мене ласкою, ніби теплим пледом. Ми гуляли до пізньої ночі, сміялися з дрібниць, немов діти. А потім він зробив пропозицію — як у кіно: на колінах, з перснем, у кав’ярні, де ми вперше поцілувалися. Навіть поїхав знайомитися з моєю родиною до Чернігова — ось наскільки серйозно. Я тоді горіла від щастя, наче жила не своїм, а чужим сценарієм, де я — головна героїня.
Але казка розвіялася в день весілля.
Спочатку зміни були ледь помітні. Зникли ранкові повідомлення, щоденні дзвінки «Як справи, кохана?» Квіти перетворилися на спогад. Поцілунки стали формальністю, ніби обов’язком, а не проявом почуттів. Раніше він дивився на мене, немов бачив уперше, а тепер — наче крізь мене.
А вдома… вдому він сховався за стіною байдужості. Раніше сам брався за ремонт, пропонував допомогу — тепер лише бурчить: «Кликай майстра». Або: «Ти ж сама цього хотіла». Не миє посуд, не підмітає, навіть цвях забити — ціла історія. Хоч до весілля хвалився, що може звести хату власними руками.
Я не розумію, що сталося. Я ж не змінилася. Така сама, як була — струнка, доглянута, гарна. Чоловіки на вулиці й досі обертаються. А він? Ніби втратив до мене цікавість. Ніби я стала для нього звичною, буденною… зайвою.
Мама каже: «У всіх так. РСЦ — це не про романтику. Головне — що працює, гроші в хату несе. Не п’є, не гуляє. Цінуй, що маєш». Але я не хочу так. Я не згодна жити з чоловіком, який просто існує поряд. Я хочу відчувати себе коханою. А не просто «влаштованою».
Вчора ввечері я намагалася зловити його погляд. Він не помітив. Він сидів у телефоні, щось гортав, усміхався екрану. І тоді в мені щось перекинулося: раптом у нього є інша? Може, у цьому вся справа? У його холоді, байдужості, відстороненості. Невже він зрадив?
Не хочу в це вірити. Але що, якщо я права?
Як заговорити з ним? Як дізнатися правду? Бо я його люблю. Попри все — люблю. Віддавати його іншій не хочу. Але й пробачити зраду… навряд чи зможу. Дівчата, хто стикався з таким? Що робити, коли твій чоловік — до і після весілля — дві різні людини? Як позбутися цього відчуття, що ти — лише меблі в його житті? Не знаю, що робити… але мовчати вже не вистачає сил.
