**Ладошка: історія однієї ненавмисної родини**
Того літа я втекла. Просто спакувала валізу, зачинила двері й пішла до чоловіка. Мені було двадцять два. На прощання мама крикнула мені вслід:
— Ганьба! І щоб не сміла повертатися, коли принесеш на собі!
Я йшла, міцно стискаючи ручку валізи, і думала: «Дивно, адже сама ж онуків хотіла…» Валіза, бідолага, ні в чому не була винна, але мама штовхала її тапком, ніби це саме вона була причиною її самотності.
Мені її було шкода — справді. Але жити з нею було неможливо. Я мріяла піти ще з шістнадцяти. І ось, мрія здійснилася. Я стала зрадницею.
Мама втратила того, кого можна контролювати, виховувати, кому читати нотації. Вона намагалася замінити мене сусідами, але ті виявилися такими ж егоїстами, як і я — їдять, але не слухаються. Хлопають дверима. Ідуть геть.
Вона почала хворіти. Хворіти по-своєму — грізно, маніпулятивно, скаржно. У хід пішли загрозливі паузи в дзвінках, кинуті слухавки, вічний запах валокордину. Я жила з почуттям провини.
І одного дня зрозуміла: їй потрібна нова «дитина». Новий об’єкт, який буде її дратувати, доводити, виховувати й дарувати відчуття потрібності. Тоді я й сказала чоловікові:
— Завтра їдемо на «Пташиний ринок». Купимо мамі кішку.
Він похитав головою. У нього в роті були борщ і вінегрет, а сперечатися, коли після студентських пельменів отримуєш домашню їжу, — неможливо. Він просто чавкав і вдячно жував. Я його виховувала, як мама — мене. Коло замкнулося.
У суботу вранці ми поїхали. «Пташиний ринок» зустрів нас запахом гною, галасом, спекотним духом. Мене відразу звабило. Спочатку подумала — це від голоду: я тоді худнула, як усі «розумні» дівчата, пила кефір замість їжі. Але зрозуміла — справа не в кефірі.
Це була розпука.
У клітках, коробках, ящиках — продавалася самотність. Гавкаюча, нявкаюча, кричуща, пищача. Це було самітництво наживо. Воно дивилося очима, благало, молило. Голова закрутилася по-справжньому.
Я йшла між рядами й думала: «Відчини б двері… закричала б: „Тікайте! Я їх затримаю!“» Але не зробила. Я йшла понуро під поглядами сотень приречених.
— Поїхали, — сказала я чоловікові.
— Без кішки? — здивувався він.
— Гаразд, візьмемо оцю, — ткнула пальцем у найближчу клітку.
Там сиділа бойова морда, цяпінчаста, втомлена, з виразом «Чого треба?». Продавець сказав:
— Сім тисяч гривень. Це бенгал.
Я не знала, хто такий бенгал. Подумала: або порода, або образлива назва — типу «Це ж катастрофа!» Ми з чоловіком щойно почали заробляти. Збирали мені на зимову куртку. А тут — сім тисяч за кішку. Це ціла зима в одній покупці.
— Беремо, — раптом сказала я. І сама собі здивувалася.
— Ти з глузду зʼїхала? — зідхнув чоловік. — Кохати, насправді, безкоштовно.
— Але не все, — відповіла я. — Ця — з родовидом!
Ми посварилися. І тут під прилавком щось мигнуло. Кошеня. Сіре, обдерте, з очима, великими, як блюдця. Воно вискочило й вчепилося мені в ногу.
— Чиє воно? — запитала я.
— Та нічиє. Лишайне, безпритульне. Викиньте, — пожав плечима продавець.
Чоловік подивився на кошеня й сказав:
— Ось це — тещин варіант. Воно виживе в будь-якому пеклі.
Я подивилася на нього. Він кивнув. Ми зрозуміли одне одного без слів.
Кошеня скрутилося у мене на руках, кумедно підібгавши лапки. Воно було незграбне, але таке чарівне. Без паспорта, без родовиду, але таке… справжнє.
— Відразу до мами? — запитав чоловік.
— Ні. Її треба відмити, вилікувати, привести до ладу. Інакше шпалери в коридорі навіть вона не переживе.
Вдома виявилось — це кішка. Швидка, бешкетна, як вихор. За вечір вона порвала мої колготки, залишила шерсть на светрі чоловіка, віддерла шпалери й зробила сальто на задніх лапах.
Ми її лікували. Купали, возили до лікаря, одягали нашийник від бліх. І дали імʼя — Лада. Скорочено — Ладошка. Бо вміщалася на долоні. Така крихітка.
За тиждень Ладошка стала повноцінною частиною дому. Масажер, будильник, комік, терапевт. Вона муркотіла, як пилосос, коли їла. Спала на спині, розкинувши лапи. Ховалася в білизні й чатувала на нас під ванною.
Прийшов час — везти її до мами. Я написала: «У нас для тебе сюрприз». Ми почали збиратися… і не могли. Голова боліла, як завжди від того проклятого кефіру. А Ладошка скакала по квартирі, весело женучися за власною тінню. У неї були плани на день.
— Лови її, — сказав чоловік, — я не хочу брати участь у зраді.
Ми поїхали. Літо пекло через лобове скло. Ладошка важко дихала, розпласталась на спині й підставила живіт, щоб її почуМи повернули додому, бо зрозуміли, що Ладошка вже давно стала нашою родиною.
