Доля в серці: вибір за життя
Коли аналізи були здані, Олеся відчула, як серце стискається від жалю. Усередині неї росив маленький чоловічок — можливо, дівчинка, білява, з бешкетною посмішкою. Проте страх і розпач заглушували ці думки. Вона сіла у переповнений автобус, щоб їхати до консультації. На зупинці, виходячи, ледь не впала в натовпі. Раптом щось зісковзнуло з плеча. Вона ахнула: ремінець її сумки був перерізаний. Злодії вкрали все — гроші, документи, результати аналізів.
Сльози душили, але робити було нічого. Олеся повернулася додому. Частину аналізів довелося здавати наново, частину — відновлювати. Вдруге, виходячи з автобуса, вона спіткнулася і сильно ударила ногу. Біль пронизав тіло, а в душі заворушився забобонний страх: «У третій раз піду — взагалі не дійду». І тоді вона вирішила: дитині бути. Страх відступив, і на сердці полегшало.
Вагітність протікала спокійно. УЗД підтвердило — дівчинка. Олеся вже уявляла, як буде її звати — Соломія. Але на другому УЗД лікари приголомшили: у плода запідозрили синдром Дауна.
— Треба зробити амніоцентез, аналіз навколоплідних вод, — сказала лікарка, виписуючи направлення. — Але попереджаю: процедура ризикована, може спровокувати викидень або інфекцію.
Олеся, із важким серцем, погодилася.
У день процедури вона з Дмитром приїхали до консультації. Він залишився в коридорі, нервово перебираючи ключі. Олеся, з тремтячими ногами, увійшла до кабінету. Лікарка підключила апарат, щоб послухати серцебиття плода. Воно билося так швидко, що здавалося — от-от розірветься.
— Зачекаємо, — вирішила лікарка. — Введемо магнезію, щоб заспокоїти.
Олесю відправили у коридор. Вона сиділа, стискуючи руки, поки Дмитро намагався її підбадьорити. За півгодини її покликали знову. Серцебиття нормалізувалося, але тепер дитина повернулася спиною — у такому положенні аналіз не брали.
— Почекаємо ще, — зітхнула лікарка. — Може, повернеться.
На третій раз усе було ідеально: плод повернувся, серце билося рівно. Олесі обробили живіт йодом. Спека була нестерпна, вікно кабінету розчинили, щоб хоча б трішки провітрити. Медсестра взяла лоток з інструментами, і в цю мить у кімнату влетів голуб. Птах, скаженілий від страху, метався по кабінету, бився об стіни, налітав на людей. Медсестра скрикнула, лоток випав з її рук, інструменти з гуркотом розсипалися по підлозі.
Олесю знову відправили в коридор. Дмитро, почувши шум, схопився:
— Що там?
— Голуб влетів, усе перевернув, — відповіла вона, відчуваючи, як усередині холоне.
— Лесю, це знак, — тихо промовив він. — Підемо додому.
Вони пішли, не оглядаючись.
У строк Олеся народила дівчинку. Її назвали Соломією — білявою, бешкетною, з променистими очима. Їй було десять років, коли Олеся, дивлячись на її усмішку, згадувала той день у консультації. Голуб, ніби ангел, врився в їхнє життя, щоб зупинити помилку. Соломія була здоровою, і кожен її сміх нагадував Олесі: доля сама вирішила за них.
Та в серці все ще жила тінь страху. Що було б, якби вона тоді не послухала знаків? Якби голуб не влетів? Вона обіймала Соломію міцніше, відчуваючи, як любов до доньки заглушує всі сумніви. Життя не стало легшим, гроші все так же танули, але Соломія — їхнє маленьке диво — вартувала всіх випробувань.
