Щоденник.
Моя донька соромилася нас через те, що ми селяни. І не запросила на весілля…
Ми з чоловіком завжди жили просто, але гідно. Свій хатка, город, корови, клопоти — усе наше життя підкорялося одній меті: виростити нашу єдину доньку доброю людиною. Для неї ми готові були на все. Усе найкраще — їй. Нові черевики? Будь ласка. Пальто, щоб не гірше, ніж у міських? Звісно. Ми й останнє з себе знімали, аби в неї все було, як у людей. Вона росла гарненькою, розумненькою. Вчилася відмінно, мріяла про життя в місті. А ми лише раділи — буде в нашої Соломії доля інша, не така, як у нас.
Чоловік завдяки старим знайомствам влаштував її у престижний столичний університет. На бюджет. Ми пишалися цим, як власною перемогою. Підтримували її, як могли, — і гривнею, і словом. Кожен її приїзд додому був для нас святом. Ми слухали її оповіді, як казку: робота в офісі, залицяльник із доброї родини — Євген, син бізнесмена. Вона сяяла, коли розповідала про нього. А ми тільки й думали: швидше б уже весілля…
Але роки йшли, а пропозиції так і не було. Чоловік одного разу не витримав: «Запросіть Євгена у гості, познайомимося хоч раз!» Вона заперечувала, посилалася на зайнятість. Раз, другий. Підозра росла. Щось було не так. І ось ми з чоловіком вирішили: поїдемо до столиці самі. Адресу знайшли у старих документах. Купили гостинців, одягнулися якнайкраще й вирушили.
Будинок виявився розкішним. Камінь, скло, охорона. Нас зустрів чемний чоловік і провів усередину. Розкіш, немов у кіно. Ми стояли, не знаючи, куди дивитися, поки нас не запросили до вітальні. І тут я побачила це. На столі — велике весільне фото в рамці. У білій сукні, з букетом — наша Соломія. Чоловік завмер, немов кам’яний. А я відчула, як земля вислизає з-під ніг.
— А ви чому, до речі, не приїхали на весілля? — раптово запитав Євген.
Ми з чоловіком переглянулися. Що йому відповісти? Що ми взагалі не знали? У цю мить з’явилася вона. Соломія. Обличчя її зблідло, губи затремтіли. Я жестом попросила її вийти поговорити. Спочатку вона щось бурмотіла, але потім здалася:
— Я не запросила вас… тому що… ви із села. Мені було соромно. Я не хотіла, щоб усі знали, що мої батьки — прості селяни…
Ці слова врізалися в серце. Немов ніж. Як так? Ми? Сором? Ми, які віддали їй усе? Які працювали без вихідних, аби в неї було майбутнє?
— А Євген? — ледве промовила я. — Він знав?
— Так. Він хотів, щоб ви були на весіллі. Навіть надіслав запрошення, але я сказала йому, що ви відмовилися…
Ось так. Ми — сором, який вона сховала. Навіть не дала нам можливості бути у найважливіший день її життя. Не сказала, не пояснила, а просто викреслила.
Ми поїхали того ж дня. Без сліз, без скандалу. Лише в душі — пустка. Як жити далі, якщо власна дитина відвернулася від нас? Як знову повірити, що все було недарма? Що ми виховували не чужу людину?
З того часу Соломія не телефонує. І ми теж мовчимо. Не через образи, а через гірку сум’ятість. Бо не знаємо, що сказати тій, що так легко нас зрадила.
