— Катрусю, я не дозволяю, чуєш? Тобі ж лише вісімнадцять. Ти не розумієш… — Марія то й переходила на крик. Вони сперечалися з донькою вже кілька годин.
— Це ти не розумієш. Усі їдуть, а мені, як завжди, не можна, — наполягала Катря.
— Хто усі? Твоя Оленка? Їй мати й не таке дозволяє… — Марія різко замовкла, відчуваючи, що зайшла занадто далеко. — Послухай, донечко…
— А ти мене слухала, коли я казала, що не хочу жодного Ігоря Васильовича? Ой так, думка дитини нікого не цікавить. Ти не слухала мене й зробила по-своєму. Ти сказала тоді, що хочеш бути щасливою. І що? Ти щаслива, мамо? Я вже не дитина, я повнолітня. І теж хочу бути щасливою. Я поїду, подобається тобі це чи ні. Грошей мені не треба, якщо ти про це. — У очах Катрі блищали сльози розпачу.
— Саме тому я й хочу, щоб ти була щасливою, справді. Ти можеш зробити помилку, про яку шкодуватимеш все життя. Ну подумай, Катрусю. Там ти будеш цілком залежати від свого Артема. А ти впевнена в ньому? Ви знайомі всього нічого. Поруч нікого не буде…
— Не бійся, в піхву не принесу, — усміхнулася Катря.
— Ми не чуємо одне одного. — Марія безсило опустилася на диван.
Вона втомилася виправдовуватися. Чоловік кинув її з трирічною Катрею, аліментами й зник. Коли Марія зустріла Ігоря, не чекала, що зможе знову закохатися й повірити чоловікові. Ігор усі ці роки намагався замінити Катрі батька, стати для неї другом. Але Катря так і не прийняла його.
Марія пам’ятала, як донька зустріла Ігоря ворожо, коли вперше прийшов до них у гості, а потім, коли він пішов, запитала:
— Він житиме з нами?
— Так. Ти проти?
— Хто мене питає? Ти ж усе одно зробиш по-своєму, — відповіла дванадцятирічна донька.
Марія намагалася пояснити їй, що Ігор хороший, що вона зрозуміє це дуже скоро.
— Просто ти його не знаєш. Ось побачиш, він тобі сподобається.
— Твоя донька просто ревнує, — сказала тоді подруга. — Не можна йти у неї на поводу. Не встигнеш озирнутися, як вона виросте, вийде заміж, і ти залишишся сама. Такий чоловік, як Ігор, може більше не трапитися. Не треба робити вибір між Ігорем і Катрею. Усе влаштується, дай лише час.
Марія намагалася не позбавляти доньку уваги. Але в неї не дуже виходило. Її тягнуло до Ігоря, а Катря постійно перетягувала увагу на себе. Марія розривалася на частини. Коли Катря зрозуміла, що мама більше не належить їй цілком, вона почала віддалятися. І ось результат. Вони не чули одне одного.
Тепер Катря мстила їй. Артем — приємний і вихований хлопець з хорошої родини. Вона нічого не мала проти нього. Але дозволити доньці їхати з ним до Одеси…
Коли хлопець приходить знайомитися з батьками дівчини, завжди намагається показати себе з найкращої сторони. А який він насправді? Ми бачимо в людині лише верхівку айсберга, а що в ній всередині?
Мабуть, батькам хлопця простіше. У Марії була лише донька. Вони й так ніколи не розлучалися. А тепер вона вирішила їхати до моря з хлопцем. Зрозуміло, що там буде й вино, і секс. Марія виховувала доньку сама. Тремтіла над нею. Звичайно, їй важко прийняти, що донька виросла, що в неї є хлопець, своє особисте життя.
Але ж не тримати її на прив’язі. Ігор теж вважав, що треба дати свободу. Дівчина не дурна, сама все зрозуміє. Коли Марія сказала йому, що, якби Катря була його донькою, навряд би він відпустив її з хлопцем, Ігор спалахнув, але промовчав. Звичайно, не відпустив би. Марія була вдячна йому за мовчання, що не розв’язав сварки. Він відсторонився. Нехай мати й донька самі вирішують цю проблему.
Що ж, залишалося змиритися й сподіватися, що все обійдеться.
Може, треба було забути про Ігоря, про себе, присвятити себе доньці? Але як забути про себе, якщо Марії було лише трохи за тридцять і так хотілося любові й щастя?
Тепер щасливою хотіла бути донька. Тепер вона не слухала маминої думки. І що робити? Легко розмірковувати й радити, коли це стосується чужих дітей, а коли власної єдиної доньки, здоров глузд мовчить перед материнською любов’ю й страхом. Кожна мати хоче вберегти дитину від помилок. А може, це й є головна помилка?
Марія зітхнула, втомлена від роздумів, і зайшла до кімнати доньки. Катря сиділа на ліжку, підібгавши під себе ноги, і дивилася в телефон. «Скаржиться Артему», — здогадалася Марія.
— Я втомилася боротися з тобою. Це природньо, що я боюся за тебе, хочу вберегти тебе від помилок. Тобі ж лише вісімнадцять… Їдь. Лише пообіцяй, що будеш дзвонити й не вимкнеш телефон, щоб я могла додзвонитися до тебе.
Катря здивовано підняла очі на матір. Схоже, не чекала, що та здасться, відпустить їїКатря відчула, як важка вага з її плечей зникла, і вперше задовго зрозуміла, що дім — це місце, де її завжди чекають.
