Люба давно звикла любити Ярослава мовчки. Так було простіше, ніж одним незграбним визнанням зруйнувати двадцять років дружби.
Лише раз у його очах блиснуло щось нове. Не звична дружня теплота, а щось глибше, тривожне, майже хворобливе. Люба відчула це миттєво — вони завжди розуміли одне одного без слів.
— Щось трапилось? — спитала вона, відкладаючи книжку.
Його губи здригнулись, ніби він хотів сказати щось важливе, але передумав.
— Нічого, — відповів він і різко відвернувся до вікна.
Тиша зависла між ними, густа, незручна.
— Гаразд, я піду, — нарешті промовив він, підводячись.
Вона не стала зупиняти. Просто кивнула. Про що тут казати? Тоді і Люба, і Ярослав були ще невільні.
***
Вони знали одне одного вічність.
У 14 років клялися бути друзями до смерті. У 18 сміялися з закоханих однокласників. У 25 Ярослав був свідком на її весіллі. У 30 Люба виносила його п’яного з бару після розлучення.
Перша зустріч — їй сім, йому дев’ять. Дитяча компанія грала в казаків-розбійників, а вона, найменша, відстала й спіткнулась. Старші хлопці відразу почали кепкувати: «Плакса-в’юн!»
І тоді він, зазвичай тихий, вдарив головного задираку так, що той сів у калюжу.
— Більше не чіпай її, — сказав він, витираючи забризканий кров’ю підборіддя.
З того часу вони не розлучалися.
Сусідський двір, дитячі бійки, перша цигарка за гаражами — все це було їхнім спільним минулим. Потім школа, де на перервах бігали до буфету, а згодом — різні університети, але одна на двох звичка дзвонити посеред ночі, щоб поділитися чимось важливим.
Вони були друзями. Справжніми. Такими, що не зникають ні після перших романів, ні після весіль, ні після сварок.
У Люби був правильний, надійний чоловік — Олег. З Ярославом вони не знайшли спільної мови. Дружину Ярослава звали Марта. Гарна, розумна, але з «бойовою подругою Любою» бачилась лише раз, на весіллі. Відразу сказала: ця дівчина не з мого кола. Одним словом, дружити сім’ями, як мріялося в дитинстві, не вийшло.
Зате вийшло залишитися один для одного «тим самим». Тим, кому можна подзвонити о третій ночі зі словами: «Мені погано» — і знати, що тебе вислухають. А якщо треба — приїдуть і налиють гарячого чаю чи чогось міцнішого.
Така дружба дорого варта.
Коли від Люби пішов чоловік, забравши половину меблів і її віру в «довго і щасливо», Ярослав був поруч. Не давав їй напиватися наодинці, терпів її істерики, вислуховував нескінченні «як я могла так помилитися?»
Олег пішов до молодої практикантки. Звучить банально, але Люба дізналася останньою.
— Ти що, не помічала? — здивувалися подруги.
Ні. Не помічала. Бо в ті дні, коли Олег затримувався «на роботі», вона вечеряла з Ярославом. Сміялася з його жартів, скаржилася на втому, відчувала себе… собою.
Про розрив Ярослав дізнався першим. Приїхав відразу після її дзвінка з перекривленим «Він пішов».
— Я так втомилась вдавати щасливу, — плакала Люба, дивлячись у вікно.
— Знаю, — відповів він.
І вона зрозуміла: він і справді знав. Завжди знав.
З Мартою було інакше.
Вона пішла від Ярослава різко, грюкнувши дверима:
— Ти ніколи не кохатимеш мене так, як її!
Він не став сперечатися.
Коли він розповів про це Любі, вона обурилася:
— Що за нісенітниця? Ми ж просто друзі!
— Просто друзі, — повторив він, і в його очах було щось, від чого у неї перехопило подих.
— Вона просто не знає тебе, — сказала Люба, наливаючи йому третю чарку. — Справжнього.
— А ти? Ти мене знаєш?
Вона здригнулася. Згадала, як колись писала у щоденнику: «Уяви, що кажеш йому про кохання. А він відступає. У його очах — ніяковість. А потім — ввічливі СМС раз на місяць. І зустрічі в компанії спільних друзів, де ви обидва уникаєте зорового контакту».
Вона боялася втратити друга дитинства. Не хотіла ризикувати тим, що завжди було їй опорою. Ярослав єдиний, хто знав і приймав її такою, якою вона є. Жодного разу не пішов, не грюкнувши дверима, коли вона, зла на весь білий світ, була просто нестерпною, бо характер у неї, скажімо так, був. Люба, звісно, цінувала це. І в свою чергу готова була для нього на все. Або майже на все.
Але… дружба — це все-таки не кохання. А раптом не вийде? А раптом знову молода практикантка? Що ж, тоді доведеться лишитися без нього? І як вона тоді житиме? Як взагалі живуть інші люди без нього? Чи без такого, як він? І як вони з усім справляються?
«Ми ж зовсім різні», — думала Люба, коли він сперечався з офіціантом про ступінь прожарки стейка. І в багатьох питаннях Ярослав був педантом до занудства.
«Я їй не пара», — у свою чергу вважавІ коли він обійняв її так, як ніхто не обіймав ніколи, вона зрозуміла, що знайшла те, що шукала все життя.
