Оля давно навчилася любити Євгена мовчки. Так було простіше, ніж одним незграбним зізнанням зруйнувати двадцять років дружби.
Лише раз у його очах блиснуло щось нове. Не звична дружня теплота, а щось глибше, тривожне, майже болюче. Оля відчула це миттєво — вони завжди розуміли одне одного без слів.
— Щось трапилося? — запитала вона, відкладаючи книжку.
Його губи здригнулися, наче він хотів сказати щось важливе, але передумав.
— Нічого, — відповів він і зірвався до вікна.
Між ними повисла мовчанка — густа, незручна.
— Ладно, я піду, — нарешті промовив він, піднімаючись.
Вона не стала тримати. Лише кивнула. Про що тут казати? Тоді і Оля, і Євген ще не були вільні.
***
Вони знали одне одного вічність.
У 14 клялися бути друзями до гробу. У 18 сміялися з закоханих однокласників. У 25 Євген був свідком на її весіллі. У 30 Оля витягувала його п’яного з бару після розлучення.
Перша зустріч — їй сім, йому дев’ять. Дитяча компанія грала в козаки-розбійники, а вона, найменша, відстала і спіткнулася. Старші хлопчаки одразу почали кепкувати: «Плаксючка!»
І тоді він, зазвичай тихий, влупив головному задираці так, що той сів у калюжу.
— Більше не чіпай її, — сказав він, витираючи забруднений рукав.
З того дня вони не розлучалися.
Сусідський двір, дитячі бійки, перша сигарета за гаражами — усе це було їхнім спільним минулим. Потім школа, де на перервах вони бігали до буфету, а пізніше — різні університети, але одна на двох звичка дзвонити посеред ночі, щоб поділитися щось важливим.
Вони були друзями. Справжніми. Такими, які не зникають ні після перших романів, ні після весіль, ні після сварки.
У Олі був правильний, надійний чоловік — Андрій. Із Євгеном вони так і не знайшли спільної мови. Дружину Євгена звали Катерина. Красива, розумна, але з «військовою подругою Олею» бачилася лише раз — на весіллі. Одразу сказала: ця дівчина не з мого кола. Коротше, подружитися родинами, як мріялося в дитинстві, не вийшло.
Але вийшло залишитися один для одного «тим самим». Тим, кому можна зателефонувати о третій ночі зі словами: «Мені кепсько» — і знати, що тебе вислухають. А якщо треба — приїдуть і наливатимуть гарячого чаю чи чогось міцнішого.
Така дружба коштує дорого.
Коли від Олі пішов чоловік, забравши половину меблів і її віру в «довго і щасливо», Євген був поруч. Не давав їй напиватися на самоті, терпів її істерики, слухав нескінченні «як я могла так помилитися?»
Андрій пішов до молодої практикантки. Звучить банально, але Оля дізналася останньою.
— Ти що, не помічала? — здивувалися подруги.
Ні. Не помічала. Бо в ті дні, коли Андрій затримувався «на роботі», вона вечеряла з Євгеном. Сміялася з його жартів, нарікала на втому, відчувала себе… собою.
Про розрив Євген дізнався першим. Приїхав одразу після її дзвінка зі стиснутим «Він пішов».
— Я так втомилася вдавати щасливу, — плакала Оля, дивлячись у вікно.
— Знаю, — відповів Євген.
І вона зрозуміла: він і справді знав. Завжди знав.
З Катериною було інакше.
Вона пішла від Євгена різко, грюкнувши дверима:
— Ти ніколи не кохатимеш мене так, як її!
Він не став сперечатися.
Коли він розповів про це Олі, вона обурилася:
— Що за маячня? Ми ж просто друзі!
— Просто друзі, — повторив він, і в його очах було щось, від чого у неї перехопило подих.
— Вона просто тебе не знає, — сказала Оля, наливаючи йому третю чарку. — Справжнього.
— А ти? Ти мене знаєш?
Вона здригнулася. Згадала, як колись писала у щоденнику: «Уяви, що зізнаєшся йому у коханні. А він відхиляється. У його очах — ніяковість. А потім — ввічливі смс раз на місяць. І зустрічі в компанії, де ви обидва уникаєте зустрічі поглядами».
Вона боялася втратити друга дитинства. Не хотіла ризикувати тим, що завжди було їй опорою. Євген єдиний, хто знав і приймав її такою, якою вона була. Жодного разу не пішов, не грюкнувши дверима, коли вона, розлючена на весь білий світ, була просто нестерпна, бо характер у неї, м’яко кажучи, був. Оля, звісно, цінувала це. І в свою чергу готова була для нього на все. Або майже на все.
Але… дружба — це все ж таки не кохання. А раптом не вийде? А раптом знову якась практикантка? Що тоді, залишитися без нього? І як вона тоді житиме? Як взагалі живуть інші люди без нього? Чи без такого, як він? І як вони з усім справляються?
«Ми ж зовсім різні», — думала Оля, коли він сперечався з офіціантом про ступінь прожарки стейка. Та багато в чому Євген був педантичним до занудства.
«Я їй не”Просто скажи, що кохаєш мене,” — прошепотіла Оля, і цього разу він не зміг брехати.
