Колись дві подруги жили в одному будинку…
Та й залишались ними, як гадала жінка з третього поверху. Її приятелька з п’ятого була писаною красунею. Вірніше, так вона сама про себе думала. Спускалася вона до «сірої миші» — так вона називала свою подругу з нижчого поверху — лише для того, щоб похизуватися чи поскаржитися на життя. Колись вони разом в школі вчилися, а потім разом вступили на економічний факультет університету, який миша успішно закінчила й влаштувалася службовкою в банк.
Красуня ж вдало вискочила заміж за заможного батьківського сина на п’ятому курсі й кинула навчання. Після розлучення їй дісталася чимала сума та невелика щомісячна допомога. Мільйонер був готовий заплатити й більше, аби позбутися її, але адвокат невдало попрацював, і залишилася вона сама, з грішми, які танули швидко через її розкішні потреби… Тож вічно вона була у пошуках, а до миші спускалася лише для того, щоб розповісти про свої поразки та перемоги.
— Усі чоловіки — козли, — говорила вона, сидячи в кріслі й перегортаючи черговий жіночий журнал — нічого іншого вона не читала.
І навчала свою подругу:
— Хочеш знайти собі гарного чоловіка? Читай жіночі журнали.
На ній був коротенький, спокусливий халатик з глибоким вирізом. Доглянуті руки й нігті, пофарбовані у яскраво-червоний колір, різко контрастували зі старим, полинялим халатиком миші та її натруженими руками — адже їй доводилося й прибирати, й готувати, й за покупками ходити. Обидві були незаміжніми, дітей не мали, але миша відчайдушно мріяла про родину, а красуня хотіла лише одного — щоб нею захоплювалися, давали грошей і нічого не вимагали.
— Усі чоловіки — козли, — повторювала вона, крутячи в пальцях тонку м’ятну цигарку. — Один лисий, другий невисокий, третій заможний, але скупий, уявляєш?
І додавала з обуренням:
— У нього стара машина, дача за містом, і він хотів, щоб я йому варила.
Вона засміялася:
— Можеш уявити мене на старій машині чи біля плити? Фу-у-у…
Миша зітхала й думала про себе:
— Я б і тому лисому, і тому невисокому рада була. І готувала б, і на дачу їздила б із задоволенням.
— Козли, — підбивала підсумки красуня.
А між тим, треба вам сказати, шановні, вона спускалася до миші зі своїм котом — вічно брудним, худим і обвитим павутинням.
У миші ж жила кошеня, теж стерилізована, як і кіт, що не заважало йому нерівно дихати на красу пані. А вона відповідала йому взаємністю.
— Що? Знову ця відьма тебе не погодувала й під ліжко заганяє? — питала худа кошеня.
— Нам, чоловікам, — хизувався кіт, — скаржитися соромно. От не погодувала — і що? На вулицю не виганяє. А під ліжком теж непогано. Хоч і павутини багато, але можна сховатися. І б’є майже ніколи. Тільки якщо поганий настрій.
— А хороший у неї буває? — запитувала кошеня.
Кіт важко зітхав й притулявся до неї. Вона лапкою знімала з нього павутинку й вилизувала мордочку. Він починав муркотіти й так, пригрітий, засинав.
— І що знайшла моя кошеня у твоєму обірванці? Адже він нічого по-доброму не розуміє, тільки від ляпаса чи скандалу, — говорила красуня.
Мишу аж перекручувало, і вона підкладала брудному коту шматочки курки. Він, давлячись, їв. Їв і плакав. А кошеня важко зітхало й вилизувало свого нещасного кавалера.
Свою кицю миша любила, точніше — обожнювала. У неї було все — усе, що тільки може захотіти кошаче серце. А той кіт не хотів нічого. Він мріяв лише про дві речі — поїсти й побачити свою кошеню.
Так вони й зустрічалися кілька разів на тиждень. Миша готувала обіди й вечері, годувала красуА через рік, під звуки весільного маршу, Жорж і миша, тепер вже в білій сукні, пішли до вівтаря, а поруч, на шовкових подушках, йшли їхні улюбленці — кіт і кошеня, які тепер жили разом у теплі й любові.





