Другий шанс
— Оленко, ти йдеш додому? — подруга Мар’яна нетерплячо постукала добре наманікюреними нігтями по столу.
— Ні, затримаюся. Чоловік має під’їхати, — безсоромно збрехала Олена.
— Ну, як знаєш. До завтра. — Попокачуючи стегнами, Мар’яна вийшла з кабінету.
Колеги один за одним покидали офіс. За дверима лунали поспішні кроки та цокання підборів. Олена взяла телефон і задумалася. «Пива, мабуть, уже вжив, лежить перед телевізором, звернувши пузо до неба». Вона зітхнула і натиснула кнопку виклику. Після трьох довгих гудків почула бурмотіння телевізора, і лише потім — голос Миколи:
— Слухаю.
— Коль, дощ на вулиці, а я в замшевих черевичках. Забери мене.
— Оленко, вибач, я ж не знав, що ти подзвониш, пива випив. Виклич таксі, — відповів чоловік.
— Як завжди. Нічого іншого я й не чекала від тебе. До речі, коли ти робив мені пропозицію, обіцяв на руках носити.
— Оленко, курчаточко, футбол… — У трубці роздався крик вболівальників, і Олена скинула виклик.
Минули ті часи, коли чоловік чекав її біля офісу. Тоді він не мав машини, але щоразу забира́в її. Олена зітхнула, вимкнула комп’ютер, одягнулася і вийшла.
Тишу коридору порушив цокіт її підборів. Усі давно пішли. У холі першого поверху біля стійки охоронця стояв заступник директора Богдан Ярославович і розмовляв по телефону. Високий, стрункий, у довгому чорному пальті, він більше схожий на кіноактора, ніж на працівника звичайної фірми. Жінки шепотіли, що досі неодружений.
Олена завжди мала гострий язик і гадала, що з ним щось не так, якщо такий гарний досі один.
— З моделлю зустрічається. Забула її ім’я. Часто з’являється на обкладинках, — тоді сказала подруга Мар’яна, яка знала всі світські плітки.
Микола у молодості був не гірший. Щодня підтягувався на турніку у дворі по тридцять разів. А потім… Потім обленішав, захопився пивом, відростив живів. І кожного дня, повертаючись з роботи, Олена бачила ту саму картину: Микола лежить на дивані перед телевізором, а на підлозі стоїть пляшка пива.
Вона вже підійшла до дверей, коли за спиною роздався приємний баритон, від якого пробігли мурашки.
— Олено Ігорівно, чого так пізно?
— Думала, чоловік за мною заїде, але він не зміг, — відповіла вона з усмішкою, обернувшись.
Богдан Ярославович сховав телефон у кишеню й підійшов.
— Я вас підвезу. — Він відчинив двері, пропускаючи її.
— Ні, що ви, не треба. Викличу таксі, — почала відмовлятися Олена, виходячи на вулицю.
Перед сходами вона зупинилася, глянула на калюжі й на свої модні замшеві черевички. Що ж, весна — сніг ще не встиг розтанути, як пішли дощі.
— Вважайте, що таксі вже тут. — Богдан Ярославович взяв її під руку й повів до машини.
Як тут відмовитися? Шкода, ніхто з колег не бачив — позаздрили б. Бажаючих на такогАле найбільше Олена раділа, що той страшний вечір дав їм обом другий шанс, і тепер вони вчилися любити один одного знову, не гаючи жодної миті.
