Олена Петрівна сиділа в кухні, дивилася у вікно, за яким починав сипати перший грудневий сніг. Серце боліло — не від зими чи морозу, а від тривоги за доньку, за онука, за завтрашній день. Соломія, її єдина дитина, носили під серцем дитину. Вже тридцять восьмий тиждень — от-от пологи. А в неї в голові — не про пелюшки й колиску, не про молоко та безсонні ночі. Лише манікюри, масажі, фотосесії, кав’ярні з подружками й відпустка на новорічні свята.
Олена Петрівна не могла зрозуміти. Як так? Де материнський інстинкт? Де це ніжне почуття, що прокидається навіть у кішок перед пологами? Де турбота, хвилювання, страх? Але Соломія складала лише графік салонів краси, куди вписала… бабусю. Тобто її. Саме їй доведеться доглядати немовля, поки молода мама «приводитиме себе до ладу».
— Мам, ти ж поки вільна. Посидіш із малим, я тільки на зачіску та нігті забіжу. Я ж муся бути гарною, не в халаті ж з дитиною світитися!
Олена Петрівна ледь не подавилась. Доню, ти кого збираєшся народжувати — дитину чи атрибут для Інстаграму?
Соломія заміжня вже шість років. Побралися ще в університеті. Чоловік у неї добрий, спокійний, поважний. Робота є, квартиру в іпотеку взяли з батьківською допомогою. Довго не поспішали з дітьми, кар’єру будували. І ось — нарешті вагітність. Бабусі, звісно, раділи. Та виявилося, що майбутня мати підійшла до цього свята життя зовсім інакше.
Спочатку Олена Петрівна думала — може, це просто страх, тривога. Але все стало зрозуміло, коли вона побачила, як донька годинами шукала в інтернеті… няню для новонародженого! Дитини ще немає, а мати вже збирається віддати її комусь.
— Соломіє, ти що, з глузду з’їхала? Яка няня? З дитиною мати має бути сама! Годувати, привчати, любити! Це ж не кошеня, якому сипнув корму — і поряд!
— Мам, ти просто відстала. В Європі всі з нянями. Мати — не рабиня. Я теж людина, хочу жити. Ну й що, що дитина — візьмеш слинг і підеш гуляти. Зараз усі так роблять!
Від цих слів у Олени Петрівни перехопило дух. У її молодості народжували рано — у вісімнадцять, у двадцять. Але ніхто не вважав, що дитина заважає життю. Навпаки — це й було життя. Ночами не спали, з роботи бігли до дитини, на останні гроші купували суміші й дитячі речі. Не було інстаграмів, не було фотосесій у пологовому. Була любов, страх, відповідальність. І щастя — справжнє, не постановочне. А тепер…
Усі дитячі речі купували лише тому, що наполягла Олена Петрівна. Вона з бабусею чоловіка волочили Соломію по магазинах, вибирали коляску, ліжечко, боді. Донька погоджувалася, але байдуже — лише б відчепилися. Все прали, прасували, складали — і робили це бабусі. А Соломія… мріяла про новорічний відпочинок.
— Ми з подругами думали, може, якщо все добре, то першого числа вийдемо хоч у ресторан? Ну я ж тепер не ув’язнена!
Олена Петрівна вже не витримала. Відкрила доньці очі — без церемоній. Що так не роблять. Що материнство — не шопінг, а відповідальність. Що немовля — не іграшка. Що не варто мріяти про фотосесії, поки не пройшли пологи, не почалися безсонні ночі, коліки й перші краплі молока. Що мати — це душа дитини, а не лише «той, хто годує».
Але донька, схоже, увійшло одним вухом, вийшло — другим.
— Мам, ти перебільшуєш. Зараз інші часи. Головне — бути щасливою, а щасливі мами — красиві мами.
Тепер Олена Петрівна кожного вечора думає: може, вона десь помилилася? Можливо, занадто балувала? Чи не навчила головного? Або це просто таке покоління — коли жінки спочатку стають матерями, а потім, може, дорослішають?
Та все ж вона вірить: коли Соломія побачить у пологовому той крихітний згусточок життя, коли він стисне її палець своєю малесенькою долонькою, коли прокидатиметься ночами від його плачу — щось перевернеться. Щось клацне. І на першому місці буде не зачіска, не манікюр, а маленька людина, для якої вона — цілий світ.
А поки… Олена Петрівна молиться. За доньку. За онука. І за те, щоб у серці її дорослої дитини прокинулося справжнє материнство — не від лайків, а від любові.
