Доля відкрила щасливі двері
Непередбачувані людські долі. Усе буває в житті. І череда втрат та лиха раптом закінчується, а на зміну приходить щастя, про яке навіть не мріяли. Так сталося й з Марією Іванівною.
Розмови на лавочці
Буває, що вона не спала вік уже дає себе знати і тоді в память спливало минуле, а разом із ним думки про теперішнє. Колись у молодості вийшла Марія заміж за Василя. Кохали одне одного. Принаймні вона була впевнена, що її чоловік єдина любов. Василь збудував хатину, сподіваючись, що будуть діти.
Господарством займалися разом. Після роботи садилися на лаву біля хати, ділилися мріями.
Ось думаю, казав Василь, треба ще прибудову зробити. Хата міцна, але тіснувата. Діти підуть, їм місця не вистачить. Марія обіймала чоловіка, дякуючи долі за такого розумного та доброго.
Так часто сиділи вони біля хати, а Василя турбувало ще одне, хоч і молодий був.
Якщо трапиться так, що я піду першим, поховай мене гідно, як належить.
Та що ти, Василю? Про що говориш? Нам ще жити й жити! дивувалася Марія.
У школі бачив, як одного діда хоронили мабуть, бездомного. Викопали яму, поставили хрест з дощок ні імені, ні квітки. Як закарбувалося це в памяті Боюся такого. Тому, Маріє, якщо щось
Годі тобі, заспокоювала його дружина. Ще рано про це думати. А коли прийде час все буде, як треба.
Мета, яку вона собі поставила
Після цього Марія задумалася: треба з молодості збирати гроші на поховання. У кожного є захоплення, яке й веде людину, не дає сидіти склавши руки. Так було й у Марії Іванівни.
Вона постаріла, жила сама, відкладала гроші на власні похорони. Хотіла бути впевненою, що все буде гідно. Так і засіла ця думка в голові. Гроші ховала вдома, в схованці. Родичів у неї не було. Накопичила багато, але й далі відкладала увійшло в звичку. Бог не дав дітей, тому жила сама.
Та доля розпорядилася так, що не вона поховала Василя, а інша жінка. Чоловік пішов від неї. Не через те, що не кохав, так трапляється. Ще молодими були, коли Василь, водій, поїхав у сусіднє село допомагати з урожаєм. Там і зустрів свою першу кохану Ганну.
Так і сталося: опинився у її ліжку. Докоря́в собі за зраду, але Одного разу знову поїхав у те село і побачив Ганну з трирічним хлопчиком, схожим на нього.
Галю, це ж мій син? навіть не запитав, а сказав напевно Василь.
Так, Василю, твій син Степанко. Він притиснув дитину до себе.
Вона миттєво зрозуміла
Одного дня Марія була у дворі, коли підїхав чоловік на вантажівці. Потім побачила, як Василь увійшов у ворота, тримаючи за руку хлопчика. Вона одразу зрозуміла: це його син.
Пробач, Маріє, не думав, що так вийде, стояв він перед нею з хлопчиком. Ось, виходить, у мене син. Памятаєш, як я їздив у сусіднє село? Там зупинявся у Ганни ми з нею ще до армії зустрічалися. Отак і сталося
Вона дивилася на Степанка й усміхалася, а по щоках котилися сльози. Була доброю, тому раділа, що у чоловіка є син, якщо вона не змогла йому дати дитину.
Хай і з іншою, але він став батьком, думала вона крізь сльози.
Довго говорили. Нарешті Марія сказала:
Дитині потрібен батько. Значить, так судилося. Я радий, що в тебе є син. Іди від мене, живи з ним. Знаю, серце твоє буде тягнути туди. А я вже якось
Пішов Василь. Але не забував Марію навідувався, іноді зі Степанком. А вона гостинно стрічала, пекла пироги, пригощала. Василь допомагав чоловічі руки в господарстві завжди потрібні. Степанко ріс, ставав копією батька, поважав Марію.
Дякую тобі, казав Василь. Дякую, що зрозуміла й прийняла нас.
Сумна звістка
Степан уже закінчував школу, коли до Марії Іванівни прийшла жінка в чорному хустці, заридала:
Василя немає. Поховали вчора
Довго сиділи. Марія співчувала, а сама ледь трималася.
Ганно, покажи мені його могилу.
Часто приходила вона на цвинтар, розмовляла із Василем:
Ось, Василю, як ти й хотів поховали тебе гідно. Син постарався. І памятник гарний поставив, і квіти завжди Все, як ти мріяв. Я не серджусь. Але страшно я ж тепер сама
Час минав. І одного разу вона пішла на цвинтар у мороз. Василь любив підмерзлі ягоди горобини. Зірвала кілька гро́зд і вирушила.
Не почув, як вона підійшла
Здалеку побачила біля могили високого чоловіка. Підійшовши ближче, впізнала Степана на скронях блищав сивина. Він стояв, похиливши голову, і щось говорив. Вона не перебивала, а він не почув її.
Тату, підкажи, що робити донесся до неї тремтячий голос. Мій син, Василько, дуже хворий. ЛікиМарія Іванівна віддала накопичені гроші на лікування онука, а через місяць усі разом сиділи за одним столом, і вона думала, що щастя це коли ти потрібен тим, кого любиши.
