Ось перероблена історія у культурному українському контексті:
Після тримісячної роботи на вахті Олег Шевченко, виснажений, але з почуттям виконаного обов’язку, повертався додому до рідного Івано-Франківська. День був похмурий, але в душі у Олега сяяло сонце: у руках він тримав зарплату, мріючи, як зрадіє його дружина — гарна й енергійна Соломія. Вони нещодавно купили двокімнатну квартиру у панельному будинку на околиці міста. Він сам, власними руками, вирівняв стіни, натягнув стелю, поклав плитку й підключив всю техніку. Залишилося тільки одне — обставити житло, як того хотіла вона:
— Олежечку, я не терплю напівмір! Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у Дар’ї та Романа! Все — на найвищому рівні!
Він кивав, погоджувався, їхав на зміну, працював до виснаження, аби Соломія ним пишалася. Страшенно сумував у вагончику на морозній буровій — ні тепла, ні рідного обличчя, ні запаху кави вранці. Лише голос у телефоні, частіше — набридливий і вимогливий.
На вокзалі він затримався біля квіткового кіоску. Перебирав троянди, обираючи найсвіжіші. Взяв величезний червоний букет і сів у таксі. За п’ятнадцять хвилин вже стояв перед під’їздом, серце билося. Піднявся на четвертий поверх налегку — радість переповнювала. Хотів вставити ключ, але передумав. Посміхнувся, подзвонив у двері.
Тиша. Він уже потягнувся за ключами, коли двері розчинилися. На порозі — незнайомець у його халаті. Високий, плечистий, з оголеним торсом і зухвалим поглядом.
— Ти взагалі хто? Не туди потрапив, дядьку? — буркнув хлопець.
Світ захитався. Олег онімів. Рука з букетом опустилася.
— Схоже, помилився не лише дверима…
Двері захлопнулися. Він стояв, ніби паралізований. Серце гуло у скронях, руки тремтіли. Перед очима — шпалери, які він клеїв вночі, плитка, яку витирав до блиску, кухня, за яку взяв кредит… і ось — чужий мужик у його домі.
Квіти полетіли у найближчий смітник. Олег викликав таксі і подався до кращого друга — до Валерія. По дорозі зайшов у «АТБ», купив горілку, оселедець, огірки. Валерій був у захваті — давно не бачились.
— Оце сюрприз! Ну давай — за зустріч!
Після другої чарки Олег не витримав і розповів усе. Валерій, гарячий наполовину гуцул, підскочив:
— Що?! У твоїй хаті?! Та я б йому… так я ж йому!.. — він ударив кулаком по столу.
Олег схопив його за плече:
— Валю, не заводись. Але… помстимося?
— Помстимося. Обов’язково!
Під градусом двоє чоловіків викликали таксі і рушили до квартири Олега. Плани помсти були неясні. У головах у обох шуміло.
Піднялися. У спальні горів світло. Олег рикнув:
— Зараз я вам покажу…
Валерій почав бити у двері:
— Виходь, падлюка! Чию жінку забрав?! Вилазь — по-чоловічому поговоримо!
Двері розчинилися — і тут же з прорізу вилетів кулак. Валерій відскочив, схопившись за ніс.
— Оце зустріч… — пробурмотів він, витираючи кров.
Олег закипів. Одним ударом зніс двері з петель. Вони з гуркотом впали у передпокій. Чоловіки вривалися у квартиру, як буря. Бігали по кімнатах, кричали.
— Де цей негідник?!
Соломія верещала на кухні, тремтячими руками набираючи чийсь номер. Валерій вискочив у коридор:
— З балкону сиганув?
Аж раптом — стогін. Під збитими дверима корчився той самий коханець, придавлений конструкцією та власною нахабністю. Вид у нього був жалюгідний — халат перекручений, обличчя у жаху, рот у крові.
— Ось тобі й помста! — усміхнувся Валерій, торкнувшись непошкодженого боку.
І тут, як на зло, зі сходової клітки почувся пронизливий крик:
— Рятуйте! Добрі люди! Вбивають! — кричала теща Олега, судячи з голосу.
Тверезість миттєво повернулася. Друзі вискочили, не чекаючи поліції. Вранці Олег подав на розлучення. Він більше не хотів жити у домі, де його принизили. Де у халаті чоловіка розгулював чужак.
За тиждень він знову збирався на вахту. Валерій проводжав його, з синяком і бинтами на пальцях.
— Зате вийшло яскраво! — реготав він. — Якщо одружишся — тільки не із Соломією! Та мене обов’язково клич. Якщо що — допоможу…
