Двері зради
Після тримісячного заробітку в Польщі, втомлений, але з почуттям виконаного обов’язку, Артем Шевченко повертався додому, у рідний Чернігів. День був похмурий, але в душі Артема сяяло сонце: у кишені лежала зарплата, і він уявляв, як зрадіє його дружина — горда й запальна Мар’яна. Вони нещодавно купили двокімнатну квартиру у панельній хрущовці на околиці міста. Він власноруч вирівнював стіни, натягував стелю, клав плитку, підключав техніку. Залишилось одне — обставити житло, як вона хотіла:
— Артему, я не збираюсь жити, як у бідняка! Хочу, щоб у нас було не гірше, ніж у Оленки та Валерія! Все — тільки найкраще!
Він мовчки ківав, згожувався, їхав на заробітки, працював до сьомого поту, аби Мар’яна ним пишалася. Тужив у тісному контейнері на будівництві — ні тепла, ні рідного погляду, ні аромату кави вранці. Лише голос у телефоні — і часто скаржливий, вимогливий.
На вокзалі він спинився біля квіткового кіоску. Перебирав троянди, шукаючи найсвіжіші. Взяв величезний червоний букет і сів у таксі. За п’ятнадцять хвилин уже стояв перед під’їздом, серце билося так, ніби хотіло вирватися. Піднявся на четвертий поверх легко — радість розпирала груди. Хотів увімкнути ключа, але передумав. Посміхнувся, подзвонив у двері.
Тиша. Він уже простягнув руку за ключем, коли двері раптом відчинилися. На порозі — незнайомець у його халаті. Високий, кремезний, з оголеним торсом і зухвалим поглядом.
— А ти хто такий? Не туди зайшов, дядько? — буркнув чоловік.
Світ захитався. Артем онімів. Рука з букетом безсило опустилася.
— Мабуть, не тільки дверима помилився…
Двері із тріском зачинилися. Він стояв, ніби прикований. Серце билося в скронях, руки тремтіли. Перед очима — шпалери, які він клеїв ночами, плитка, яку витирав до блиску, кухня, за яку взяв кредит… і ось — чужий чоловік у його домі.
Квіти полетіли у смітник. Артем викликав таксі й поїхав до кращого друга — до Івана. По дорозі зайшов у «АТБ», купив горилку, оселедець, огірки. Іван був у захваті — давно не бачилися.
— Оце сюрприз! Ну давай — за зустріч!
Після другої чарки Артем не витримав і розповів усе. Іван, гарячий наполовину грек, підскочив:
— Що?! У твоїй квартирі?! Та я б йому… та я йому…! — вдарив кулаком по столу.
Артем схопив його за плече:
— Ваню, не запалюйся. Але… помстимося?
— Помстимося. Обов’язково!
Під гарячку двоє чоловіків викликали таксі й рушили до квартири Артема. Плани помсти були розпливчасті. У головах — туман.
Піднялися. У спальні горів світло. Артем заревів:
— Зараз я вам покажу…
Іван почав бити в двері:
— Відчиняй, падлюка! Ти кому дружину забрав? Виходи — як чоловік поговоримо!
Двері відчинилися — і тут же з проєму вилетів кулак. Іван відлетів, схопившись за ніс.
— Отаке зустріли… — пробурмотів він, витираючи кров.
Артем закипів. Одним ударом зірвав двері з петель. Вона з гуркотом впала в коридор. Чоловіки вдерлися в квартиру, як буря. Бігали по кімнатах, кричали.
— Де ця погань?!
Мар’яна верещала на кухні, тремтячими руками набираючи номер. Іван вискочив у коридор:
— З балкона пішов?
Але раптом — стогін. Під вибитою дверимою лежав той самий коханець, придавлений конструкцією та власною нахабністю. Вид у нього був жалюгідний — халат зісковзнув, обличчя в жаху, рот у крові.
— Ось тобі й помста! — усміхнувся Іван, торкнувшись його плеча.
А тут, як на біду, з сходової клітки лунав пронизливий крик:
— Рятуйте! Люди добрі! Вбивають! — голосила теща Артема.
Тверезість повернулася миттєво. Друзі вискочили, не чекаючи поліції. На ранок Артем подав на розлучення. Він більше не хотів жити в домі, де його принизили. Де в його халаті розгулював чужий.
Через тиждень він знову збирався на заробітки. Іван проводжав його, з синцем під оком та бинтами на пальцях.
— Зате яскраво вийшло! — реготав він. — Якщо одружишся — тільки не з Мар’яною! Але мене обов’язково клич. Я вже якось допоможу…
