Дядько Павло, або Життя триває…
Микола сидів біля кухонного столу, нудно дивлячись у стіну перед собою. Нічого цікавого там не було — як і відповідей на його запитання. Він зітхнув і з огидою подивився на недопитий чай у склянці, розведений до останньої можливості. Заварки більше не було, як і грошей, щоб купити її. Микола встав, виплеснув чай у раковину, сполоснув склянку, налив із чайника теплу воду, випив.
Як він опинився тут? Адже колись було все: робота, квартира, дружина, донечка… І нічого не лишилося.
***
Миколі було п’ятнадцять, коли мати привела в дім чоловіка. Вона тісно притискалася до нього, тримаючи під руку.
— Це дядько Павло. Він житиме з нами. Ми розписалися, — сором’язливо сказала вона, нервово торкаючись коміра шовкової сукні.
Дядько Павло виглядав набагато старшим за матір, був нижчий на зріст і дуже худий. Він спокійно оглядав насупленого підлітка.
Микола вже не дитина, здогадувався, що в матері є хтось інший. Вона часто виходила ввечері, брешучи, що йде до подруги. Поверталася з блукаючим щасливим поглядом, зі стертою помадою на губах. Миколі навіть подобалося проводити час самому.
Усі казали, що мати в нього гарна і молода. Було приємно це чути, хоч сам він так не вважав. Мати — вона й є мати. Краща за інших? Ну й що з того? Але ж молода? Усі, хто старше тридцяти, здавалися йому старими.
Батька він не знав. Мати не любила про нього говорити. І ось тепер вона привела додому дядька Павла. Невже їм удвох було погано? Микола розвернувся і пішов у свою кімнату.
— Миколо! — покликала його мати, голос її тремтів.
Він грюкнув дверима.
— Сину, він хороший, надійний, з ним нам буде легше. Не ревнуй, для мене ти завжди найважливіший у житті, — казала мати, зайшовши пізніше до нього. — Зараз пожарю картоплі, і будемо вечеряти. Постарайся поводитися пристойно.
Мати метушилася коло дядька Павла, щоки її палали, погляд був запорошений щастям. Микола відчайдушно ревнував. Відчуваючи провину, мати давала більше грошей на кишенькові витрати. Відкупалася.
— Не сердься на матір. Вона в тебе добра. Ти вже великий. Пройде кілька років, у тебе буде своя родина, думаєш, легко їй буде самій? Ось то й воно. Я її не скривджу, — намагався поговорити з Миколою дядько Павло.
Микола мовчав, хоч розумів, що той має рацію. Треба віддати дядькові Павлу належне — він ніколи не ліз у справи школи, не допитувався, ким Микола мріє стати.
Закінчивши школу, Микола оголосив матері, що не буде вступати до інституту, а піде в армію, відчуваючи себе зайвим.
— І правильно. Армія — хороша школа життя. Поважаю. А вчитися зможеш потім, на заочному. Освіта потрібна. Послужиш, тоді й визначишся з професією, — сказав дядько Павло, перебивши матір, яка вже збиравМикола глянув на дитину, що сміялася на руках у Наді, і зрозумів: навіть коли все здається втраченим, життя дає новий шанс — головне не пропустити його.
